У мозку крутія Мореля вже законилася комбінація, подібна до тої, яку в XVIII сторіччі звано перевертанням альянсів. Він поклав собі, не попереджуючи пана де Шарлюса, завтра ввечері вернутися до Жюп’єнової сестриниці, щоб усе полагодити. На лихо для нього цьому задумові судилося провалитися, бо пан де Шарлюс того ж таки вечора домовився із Жюп’єном про побачення, і колишній жилетник, попри недавні події, не міг відмовити баронові. Коли за участю Мореля зайшли інші події і коли Жюп’єн, плачучи, розповів про свої напасті баронові, не менш зболений барон заявив, що прийме за дочку покинуте дівча, надасть їй один із титулів, очевидно (мадемуазель д’Олорон), постарається доповнити її навчання і видасть заміж за багатія. Ці обіцянки дуже втішили Жюп’єна, але не справили жодного враження на його сестриницю, бо вона все ще кохала Мореля, який, із глупоти чи цинізму, знічев’я зазирав до склепу, коли Жюп’єна там не було. «Ну, що там у вас таке, — казав він, сміючись, — дівчино, з синцями під очима? Любовні гризоти? Ба, літа плинуть за водою, люди змінюються. Зрештою, мужчині вільно приміряти ту чи іншу взувачку, а жінку й поготів, і якщо взувачка не на його ногу.» Він розгнівався лише один раз, коли вона плакала; він уважав це за нікчемну й негідну витівку. Сльози з нашої вини не завше викликають у нас співчуття.
Але ми занадто забігли вперед, бо все це сталося вже після вечора у Вердюренів, який ми урвали і перервану нитку якого треба знову сточити. «Я ні про що не здогадувався», — зітхнув Морель у відповідь на слова пані Вердюрен. «Звісно, ніхто вам у живі очі не скаже, а все ж ви осудовисько людське в консерваторії, — відповіла в’їдливо пані Вердюрен, завзявшись довести Морелеві, що йдеться не тільки про пана де Шарлюса, а й про нього. — Я охоче вірю, що ви нічого не знаєте, але всі гомонять про це вголос. Поспитайте у Скі, що говорили недавно у Шевіяра[93], за два кроки від нас, коли ви вступили до моєї ложі. На вас показують пальцями. Щодо мене, то повірте, я на це не зважаю; мені тільки здається, що він чоловік кумедний і що він так і зостанеться посміховиськом довіку». — «Не знаю, як пані дякувати», — відказав Чарлі таким тоном, яким дякують дантистові, коли, завдавши лютого болю, той не дає нам навіть зойкнути, або кровожерному секундантові, який спровокував поєдинок через сущу дрібничку, кинувшу: «Ви не можете цього подарувати». «Я вважаю, що ви людина з характером, справжній муж, — відгукнулася пані Вердюрен, — і ви скажете голосно й виразно, хоча він заявляє всім і кожному, що ви не посмієте, що він держить вас на припоні». Чарлі, латаючи позиченою гідністю подерту на клапті власну, порився в пам’яті, чи не вичитав, не почув він бува чогось, і одразу заявив: «Не так мене виховано, аби бути на ласкавому хлібі. Цього ж таки вечора я рву з паном де Шарлюсом усякі взаємини. Королева Неаполітанська, мабуть, уже пішла? А то, перш ніж порвати, я попросив би його…» — «Зовсім рвати з ним нема потреби, — сказала пані Вердюрен, яка не бажала розбивати свого ядерця. — Ви любісінько могли б зустрічатися з ним тут, у тісному гурті, де вас цінують, де ніхто про вас не скаже кривого слова. Але хай ваші руки будуть розв’язані і забороніть йому тягатися з усіма цими тварюками, які в ноги кланяються, а за п’яти кусають. Аби ви почули, що вони патякають у вас за плечима. Зрештою, нема за чим шкодувати; ви не тільки змиваєте пляму, яка лежала б на вас усе життя, — з погляду артистичного, навіть якби не йшлося про ганебну Шарлюсову опіку, повірте, киснути в цьому фальшивому вищому світі означало б знеславити себе, вас не сприймали б як серйозного музику, ви зажили б слави аматора, салонного партач-музики, а у ваші літа це жахливо. Я розумію, що для всіх цих дамуль дуже вигідно робити послуги своїм приятелькам, запрошуючи вас безкоштовно, але за все це ви приплачуєтеся своєю будущиною артиста. Я не кажу про всіх огулом. Ви згадали про королеву Неаполітанську, вона справді пішла, бо мала ще якийсь вечір, це чудова жінка, і, гадаю, де Шарлюса не вельми шанує. Як і прийшла вона сюди, то ради мене. Так, так, я знаю, їй хотілося познайомитися з паном Вердюреном і зі мною. Саме тут ви можете грати. А потім, повірте, якби ви пішли куди-небудь зі мною, — а мене музики, зрозуміло, знають, зі мною вони завше такі милі, вважають мене трошки за свою, за свою Принципалку, — то це зовсім інша річ. Але стережіться як вогню ходити до дукині Дюрас! Не робіть такого глупства! Дехто з музик розповів мені про неї. Вони обирають мене повірницею, — сказала пані Вердюрен з лагідною простотою, якої вміла прибирати, надаючи своєму обличчю скромного виразу і чаруючи вас очима чарівниці. — От і приходять до мене зі своїми клопотами; деякі з них вічно скрізь відмовчуються, а в мене розпускають язика; не можу вам передати, як се цікаво. Нетяга Шабріє
93
Камілл Шевіяр (1859–1923), французький композитор, починаючи з 1897 року, диригував концертами Ламуре.