[94] казав завше: «Єдино пані Вердюрен уміє розв’язати вам язика». Отож-бо, повірте, всі в одну голову просто плакали, що мусять грати у дукині де Дюрас. Мало того, що вона навмисне принижує їх, як служників, так вони ще й ніде потім не можуть знайти ангажементу. Директори кажуть: «А, це той, що грає у дукині де Дюрас!» Та й по всьому. Це найкращий спосіб приборкати собі крила. Бачте, виступати у вищому товаристві не престижно; можна мати який завгодно хист, але мушу з прикрістю сказати, якщо ви концертуєте в дукині де Дюрас, у вас слава аматора. А для музик, повірте, що я їх знаю, бо вже сорок років слухаю їхні виступи, висуваю їх, цікавлюся ними, отож, повірте, для них сказати про когось «аматор», тоді пиши все припало. І, власне, вони вже говорять це про вас. Скільки разів я мусила відбороняти вас, запевняти, що ви ніколи б не грали в якомусь недолугому салоні! Знаєте, що мені на це відповідали: «Мус — великий чоловік; Шарлюс його навіть не спитає, він нехтує його думку». Хтось, гадаючи, що справить баронові приємність, сказав: «Ми захоплюємося талантом вашого друга Мореля». І знаєте, що він одказав зі своєю, так добре вам знаною пиндючливою міною? «Звідки вам уроїлося, що він мій друг? Ми з ним не з одного тіста, інша річ, якби ви сказали, що він моя креатура, мій піклованець». У цю мить під опуклим чолом богині музики крутилося єдине слово, яке деякі особи не вміють утримати в собі, слово, промовити яке було б не тільки підло, а й необачно. Одначе потреба сказати його бере гору над порядністю, над осторогою. Власне, цій потребі, після кількох посіпувань сферичного і несумреного чола, улягла Принципалка: «Моєму чоловікові навіть переказали, ніби він сказав про вас: «мій служник», але я не повірила». Така сама потреба спонукала пана де Шарлюса, невдовзі по тому, як він заприсягнувся Морелеві, що ніхто ніколи не довідається про його походження, сказати пані Вердюрен: «Він лакейський син». Через цю ж таки потребу, тепер, коли слово впало, воно мало піти гуляти по салонах, передаючись із вуст до вуст, скріплене печаткою таємниці, щораз обіцяної, але не дотримуваної. Ті слова мали, зрештою, повернутися, як у дитячій грі, до пані Вердюрен і посварити її з зацікавленою особою, яка врешті-решт її розкусить. Вона знала про це, але не могла утримати слово, яке пекло їй язика. Слово «служник» не могло не дійняти Мореля. А проте вона його сказала, а якщо зробила при цьому застереження, то єдино для того, щоб у такий спосіб підкреслити свою певність, що так воно і є, і заразом ніби виявити безсторонність. Ця безсторонність так розчулила її саму, що вона заговорила з Чарлі майже ніжно. «Бачте, я йому не докоряю, він тягне вас у провалля, так, але це не його провина, бо він котиться туди сам, котиться туди сам, — повторила вона з притиском, зачарована влучністю образу, який вихопився з її уст так швидко, що вона тільки зараз його помітила і постаралася його підкреслити. — Все це так! Але я докоряю йому, — вела вона далі ніжним тоном, як лебедіє приголомшена своїм успіхом жінка, — за те, що він з вами неделікатний. Є речі, про які не кричать на всіх перехрестях. Ось вам підтвердження: недавно барон закладався, що ви почервонієте з утіхи, коли він вам скаже (вжарт, звичайно, бо його протекція була б тільки перешкодою), що ви дістанете хрест Легіону. Це б ще нічого, хоча я ніколи не любила, — додала вона тоном делікатним і воднораз гідним, — коли ошукують друзів, але, повірте, деякі дрібниці іноді завдають нам прикрощів. Наприклад, він, лягаючи зо сміху, розповідає, що ви домагаєтеся хреста єдино з огляду на вуйка і що ваш вуйко — лакей». — «Він так вам сказав!» — гукнув Чарлі, ураз повіривши, завдяки таким замашним словам у все, що мовила пані Вердюрен. Пані Вердюрен просто раювала, — таке блаженство відчуває стара полюбовниця, яка в момент, коли юний коханець уже ладен її покинути, здолала розладнати його шлюб. І, може, в її брехні не було жадної рахуби, може, вона брехала незнарошне. Може, якась логіка почуттів, первісний, ще давніший за неї нервовий відрух, змушували її, щоб було цікавіше жити, щоб краще оберігати своє щастя, «поплутати карти» у своєму кланчику, і несамохіть горнули їй на язик (перш ніж вона встигала перевірити правдивість фактів) хоча й не зовсім точні, але збіса дійові твердження. «Якби він говорив це тільки нам, це не мало б значення, — тягнула Принципалка, — ми знаємо, що те, що він каже, треба одним вухом слухати, а другим випускати; до того ж усяка праця почесна, а свою ціну ви завдячуєте самому собі; але він піде хихотіти з пані Портфен (пані Вердюрен згадала її навмисне, бо знала, що Чарлі кохає пані Портфен), — оце вже чортзна-що. Почувши про це, мій муж сказав мені: «Краще б я дістав по вуху». Ви знаєте, що Ґюстав любить вас не менше, ніж я. (Аж ось коли з’ясувалося, що пана Вердюрена звати Ґюстав.) Адже він, власне, ніжна душа». — «Але я ніколи не казав тобі, що люблю його, — буркнув Вердюрен, удаючи з себе славного бурчимуху. — Його любить ІІІарлюс». — «Ох, ні, тепер я бачу різницю. Мене шив у дурні негідник, а ви — добрий!» — щиро гукнув Чарлі. «Ні, ні, — шепнула пані Вердюрен, відчуваючи, що її «середи» врятовані, але не бажаючи зловживати перемогою. — Негідник — це надто сильно сказано; він чинить зло, багато зла, але несвідомо. Знаєте, ця історія з хрестом тривала не дуже довго. А проте мені було б неприємно повторювати все, що він розповідав про вашу родину», — закінчила пані Вердюрен, яка вскочила б у велику халепу, якби їй довелося це зробити. «Дуже довго, чи не дуже, а він — зрадник він, — ось хто він такий!» — гукнув Морель.
вернуться
Емманюель Шабріє (1841–1894), французький композитор, відзначався своєю винахідливою фантазією і мелодійним колоритом, справив вплив на Моріса Равеля.