Виходячи з вечора у Вердюренів запізно, зі страху, аби Альбертина не знудилася, я попросив Брішо, щоб він висадив мене перед домом, після чого моє авто відвезе його. Він повіншував мене з тим (не знаючи, що на мене чекає дівчина), що я повертаюся просто додому і що я так рано й обачно завершив вечір, хоча, навпаки, тільки з моїм відходом він по-справжньому почався. Потім він заговорив зі мною про пана де Шарлюса. Барон був би, мабуть, здивований, почувши, як професор, завжди щиросердий із ним, професор, який постійно підкреслював свій принцип: «Я нікому нічого не переповідаю», говорить про нього і про його життя навпростець. Та якби пан де Шарлюс сказав Брішо: «Мене запевняли, що ви погано відгукувалися про мене» — його подив та обурення були б, мабуть, не менш щирі. Брішо справді любив пана де Шарлюса, і, якби захотів відтворити якусь розмову про барона, йому скорше пригадалися б почуття власної симпатії, аніж зміст самих слів, мовлених у тому самому дусі, в якому говорив про нього весь вищий світ. Він справді не відчував би, що лукавить, запевняючи барона:
«Я завжди і скрізь говорю про вас із такою симпатією!», бо в ньому таки озивалося якесь тепле почуття, коли він відгукувався про пана да Шарлюса. Барон мав для Брішо передусім той чар, якого професор здебільшого шукав у світському житті, і чар цей полягав у наочному існуванні взірця того, що довго уявлялося йому поетичною вигадкою. Брішо, який часто тлумачив другу Верґілієву Еклоґу, не вельми тямлячи, фантазія це чи реальний факт, знаходив в старощах у розмові з паном де Шарлюсом дещицю тієї втіхи, якої заживали його метри, панове Меріме й Ренан, а також його колега пан Масперо