Ми підкотили до під’їзду. Я вибрався з авта і дав водієві адресу Брішо. З хідника видно було Альбертинине вікно, раніше завжди темне ввечері, коли вона не мешкала в мене; нині електричне світло зсередини, пасасте від планок жалюзі, смугувало його пройму рівнобіжними золотими пасмугами. Це ворожбитське кривуляччя, що було ясне для мене і малювало в супокійній моїй уяві точні й близькі образи, над якими за хвилю я мав обняти владу, було невидиме для Брішо, який зостався в авті майже сліпий; а якби він його й побачив, то, зрештою, не зрозумів би. Як і мої приятелі, що відвідували мене перед обідом, коли Альбертина верталася з прогулянки, професор теж і гадки не мав, що дівчина, вся до останку моя, чекає на мене у прилеглому до мого покої. Машина поїхала. Якусь хвилю я стояв сам на хіднику. Звичайно, ці ясні пруги, які я бачив знизу, здалися б комусь іншому чисто декоративними; а я надавав їм особливої дебелости, надійносте, кріпоти, бо я ними неабияк дорожив, я бачив за ними незримий для інших скарб, який я там приховав і який променів горизонтальними променями. Так, то був, мабуть, скарб, але скарб, ради заякого я зрікся вольниці, самоти, мислі. Якби нагорі не було Альбертини, ба навіть якби я прагнув лише зажити розкошів, я шукав би їх у незнайомих жінок, у чиє життя спробував би проникнути, шукав би як не в Венеції, то принаймні в якомусь закутку нічного Парижа. Але тепер, коли для мене надходила година милощів, вона означала для мене не подорож, не вихід із дому, а тільки повернення до себе. І повернення не на те, щоб віднайти самоту і щоб, залишивши інших, отих постачальників поживи для мого розуму зовкола, мусити шукати її принаймні в самому собі; а, навпаки, на те, аби бути не таким самотнім, як на вечорі у Вердюренів, опинившись удвох із особою, заради якої я відмовився від власної особистости і якій віддав її всю, позбавлений змоги бодай на секунду подумати про себе і навіть потреби думати про неї, позаяк ми будемо вже вкупі. Востаннє звівши очі на вікно покою, куди оце зайду, я ніби побачив, як за мною замикаються променисті ґратки, і мав таке відчуття, наче то не хто, як я, вічний тепер невільник, власноруч викував негнучке їхнє золоте пруття.
Альбертина ніколи не виявляла своїх підозр, що я її ревную, бо стромляю носа в кожну її справу. Тільки наша розмова про ревнощі, щоправда, вже давня, нібито доводила протилежне. Пригадую, гарного місячного вечора, на початку наших любощів, одного з перших днів, коли я проводжав її і коли я так само охоче покинув би її, щоб уганяти за іншими, я сказав їй: «Знаєте, я зголосився провести вас додому не з ревнощів; якщо ви маєте якісь плани, я тихенько собі піду». А вона відповіла: «О, я добре знаю, що ви не ревниві й що вам усе одно, але не маю жоднх планів, за винятком одного — бути з вами». Іншого разу, в Ла-Распельєр, де пан де Шарлюс, глянувши скрива на Мореля, почав примилятися до Альбертини, я поцікавився в неї: «Ну як, він дуже до вас залицявся?» І додав напівіронічно: «Я зазнав усіх мук ревнощів». Альбертина, послуговуючись мовою, властивою чи то вульгарному середовищу, звідки вона вийшла, чи то ще вульгарнішому, де оберталася, гукнула: «Та ви жартівник! Ви ж бо не ревнивий, я знаю, що ви не ревнивий. По-перше, ви мені самі сказали, а по-друге, це видно й так, от!» Відтоді ніщо в ній не показувало, що думка в неї змінилася; але в неї мало виникнути з цього приводу чимало нових ідей, які вона від мене приховувала, але які випадок міг викрити, бо того вечора, коли я, повернувшись, привів її до свого покою і сказав (із певною бентегою, хоча й сам не розумів, звідки вона в мене, адже я заявив Альбертині, що виходжу, тільки, мовляв, не знаю куди саме: може, до маркізи де Вільпарізіс, може, до маркізи де Камбремер; правда, Вердюренів, нічого гріха таїти, я таки не згадав): «Вгадайте, звідки я! Від Вердюренів!», не встиг я вимовити репліку, як Альбертина з перекривленим обличчям кинула мені у відповідь слова, які немовби рвалися з неї з нестримною силою: «Я про це здогадувалася!» — «Я не знав, що ви будете нудьгувати, коли я піду до Вердюренів». (Хоча вона нічого такого й не сказала, обличчя її було красномовніше за будь-які слова. Сказати по щирості, відкриваючи, де я був, я теж не сказав собі подумки, що це завдасть їй жалю. А проте перед вибухом її гніву, як перед подіями, що, завдяки своєрідному ясновидству навспак, постають перед нами як щось уже знане в минулому, я подумав, що нічого іншого й не сподівався.) «Жалю? Чхати мені на це! Мені воно бай-ду-жі-сінь-ко. Мадемуазель Вентейль там не було?» Не тямлячи себе, я зауважив: «Ви мені не сказали, що недавно з нею зустрічалися», щоб показати, що я знаю більше, ніж вона гадає. Вона подумала, ніби я витикаю їй замовчування зустрічі з пані Вердюрен (тоді як я мав на увазі мадемуазель Вентейль). «А хіба я з нею зустрічалася?» — спитала вона з таким виглядом, ніби зверталася до самої себе, напружуючи пам’ять, і воднораз до мене, ніби я мав їй це підказати; насправді ж вона запевне хотіла випитати, що мені відомо, а може, й вигадати час, аби сформулювати відповідь на таке дражливе запитання. Але мене куди менше обходила мадемуазель Вентейль, ніж острах, який мене вже навідував раніше, а, тепер поймав з усієї сили. Дорогою додому я гадав, що пані Вердюрен просто похвалялася приїздом мадемуазель Вентейль та її приятельки, отож почував себе спокійним. І тільки Альбертина своїм запитанням: «Мадемуазель Вентейль там не було?» — довела мені, що не помилявся попервах; але мене заспокоїла думка, що Альбертина, відмовившись іти до Вердюренів, пожертвувала задля мене мадемуазель Вентейль.