Очевидно, я мав право так розумувати. Бо цілком імовірно, що я несвідомо ступив у слід пана де Шарлюса, вдаючи цю облудну сцену, — подібні сцени він не раз перед моїми очима розігрував так ізповажна: з другого боку, це в нього було не чим іншим, як несвідомим перенесенням у сферу приватного життя інстинктів його германської раси, пробуджених у ньому хитрощами чи, як хочете, войовничою пихою?
Деякі державні мужі, між ними — і князь Монако, переконали французький уряд, що, як він не відцурається пана Делькасе[100], грізна Німеччина оголосить війну, і міністр закордонних справ подав до демісії. Отож французький уряд визнав за німцями намір почати воєнні дії, якщо ми не поступимося. Але інші політики думали, що це звичайнісінький «блеф» і що як Франція покаже твердість, німці не добудуть меча. Звичайно, сценарій тут був не лише відмінний, а майже протилежний, бо Альбертина ніколи не похвалялася мені розривом; але сукупність вражень укріпила мене в вірі, що вона про це думає, так само як французький уряд повірив у намір німців. З другого боку, якби німці прагнули миру, то навіювати французькому уряду думку про можливість війни було б небезпечною грою з сумнівним успіхом. Безперечно, я діяв би цілком слушно, якби думка, що я ніколи не наважуся на розрив, викликала б у Альбертини поривання до волі. А якщо повірити, що вона не має таких прагнень, зректися припущення, що в ній іде якесь своє, таємне життя, мета якого потурати своєму збоченню, що в ній озвався тільки гнів, коли вона, довідавшись, що я був у Вердюренів, гукнула: «Я так і знала!» — і, вдаючи, що їй усе ясно, додала: «У них мала бути мадемуазель Вентейль»? Усе це підтверджувало побачення Альбертини з пані Вердюрен, побачення, про яке мені сказала Андре. Але, може, ці несподівані пориви до свободи (казав я собі, пробуючи йти наперекір інстинкту), виникали — ни взагалі існували, — або мали, зрештою, виникнути з противної думки; а саме з того, що мені не в голові женіння з Альбертиною, що я не лукавлю, натякаючи ніби знічев’я на нашу близьку розлуку, що я принаймні покину її рано чи пізно. Вечірня сцена мала в такому разі єдино зміцнити цей здогад і привести її до такої ухвали: «Якщо цього не минути, то ліпше скінчити з цим зразу». Воєнні приготування, які найоблудніша з максим хвалить, аби перемогли устремління мирні, спершу, навпаки, переконують кожну ворожу сторону, що противник прагне розриву, і це переконання приводить до розриву; коли ж розрив стається, кожний запевняє, що його домагалася друга сторона. Навіть якщо нахвалки не були щирі, успіх схиляє до повторення погроз. Одначе важко визначити межу, до якої блеф може йти успішно; якщо один гравець зайде надто далеко, другий, який досі поступався, теж рушить уперед; перший, не уміючи змінити тактики, привчений до думки, що вдавати, ніби він не боїться розриву, це найліпший спосіб уникнути його (як я того вечора з Альбертиною), спонукуваний гонором до того, щоб лягти кістьми, але не здатися, завзято насваряється й далі аж до тієї хвилі, коли їм обом відступати нікуди. Ось так блеф може мішатися зі щирістю, чергуватися з нею: що вчора було грою, нині стає реальністю. Нарешті, може статися, що один супротивник справді налаштований на війну; наприклад, Альбертина вирішить рано чи пізно припинити таке життя або ж, навпаки, така думка ніколи не спадає їй, і все це вроїлося мені в голові. Ці гадки я снував уранці, поки Альбертина спала. Щодо останньої гадки, то я можу сказати, що як я згодом і насварявся покинути її, то лиш у відповідь на її забаганки брудної вольниці. Вона не висловлювала їх, але я відчував їх у таємничих набурмосеннях, словах, жестах, до яких це припущення була єдиним можливим ключем, бо вона відмовлялася дати мені будь-яке пояснення. Дуже часто я помічав ці прояви досади, але не пов’язував їх із можливою розлукою; я сподівався, що вона встала не на ту ногу, і протягом дня це минеться. Але дулася вона іноді поспіль цілі тижні, і тоді здавалося, що Альбертина ладна зчепитися, як ніби в цю хвилину в якомусь більш-менш відлеглому місці вона бачила якісь розваги, яких позбавляла її неволя і до яких вона тяглася, поки вони тривали, — так атмосферні перепади діють на наші нерви, хоча б ми сиділи вдома при коминкові, а вони відбувалися десь на Балеарських островах.
100
Теофіль Делькасе (1852–1923), депутат Ар’єжа, міністр закордонних справ, прихильник спілки з Росією.