Але я добре знав Франсуазине мистецтво лихослів’я, її вміння грати на чомусь важливому у свою сопілку, і не уявляв собі, щоб вона могла утриматися від спокуси щодня вказувати Альбертині, яку принизливу ролю відіграє та у нашому домі, дражнити її замашно роздутою картиною ув’язнення, на яке приречена моя подруга. Одного разу я побачив, як Франсуаза, начепивши окуляри з грубими скельцями, порпається у моїх паперах і всуває між ними аркушик, на якому я занотував розповідь про Сванна і про те, що він не міг обійтися без Одетти. Чи не затягла вона цей аркушик знічев’я до Альбертининого покою? Зрештою, над усіма Франсуазиними недомовками, які були лише тихенькою, шепотливою й облудною сурдиною, цілком міг підноситися гучніший, виразніший, наполегливіший, винувальний і наклепницький голос Вердюренів, роздратованих тим, що Альбертина тримає мене мимоволі, а я зумисне, здаля від «кланчика».
Щодо трачених на Альбертину грошей, то я ніяк не міг критися з цим перед Франсуазою, бо такі видатки годі було від неї приховати. Франсуаза мала небагато вад, але ці вади наділяли її, собі на послуги, справжніми талантами, яких часто бракувало їх поза сферою цих вад. Головною з них була цікавість до того, скільки ми витрачаємо на когось іншого. Коли я мав оплатити рахунок, дати чайові, то, хоч би як я від неї ховався, вона завжди знаходила привід, аби підійти, з тарілкою чи там серветкою. І хоч я з серцем негайно її випроваджував, ця жінка, яка вже недобачала, ледве уміла рахувати, підглядала нишком і як стій підраховувала, скільки я дав, керована тим самим чуттям, який допомагає кравцеві визначити, з якого краму твій костюм, та ще й не втриматися від лапання, або художникові оцінити кольорову гаму. Щоб вона не могла сказати Альбертині, що я на лихе зводжу шофера, я випереджав Франсуазу і, виправдуючись за чайові, казав: «Мені хотілося віддячитися шоферові, я дав йому десять франків». Безжальна Франсуаза, якій досить було одного погляду, погляду старого, майже сліпого орла, відповідала: «Ба ні, пан дав йому сорок три франки на чай. Шофер заправив сорок п’ять франків. Пан дав йому сто франків, а той вернув решту лише дванадцять». Вона встигала роздивитися й підрахувати, скільки було чайових, а я на це й не зважав.
Якщо Альбертина ставила собі за мету вернути мені спокій, то вона її майже досягла; мій розум вимагав єдино довести, що я помилявся щодо лихих Альбертининих намірів, як я, може, помилявся щодо її ледачих нахилів. Звісно, серед доказів, показуваних мені розумом, я брав у рахубу ті, що здавалися мені переконливими. Але, аби бути справедливим і мати перевагу — бачити правду, чи не треба було б мені сказати собі на науку, що як мій розум, намагаючись зцілитися, потурає моєму прагненню, зате в тому, що стосувалося мадемуазель Вентейль, Альбертининих збочень, її голоду іншого життя і її наміру розриву, який є наслідком її збочень, мій інстинкт, вганяючи мене в хворобу, може розпалити мої ревнощі і знов мене знепутити? Якщо тільки він узагалі пристане на те, що правду можна пізнати лише завдяки передчуттю, телепатії. Зрештою, Альбертина, виявляючи велику винахідливість, сама дбала про своє цілковите усамітнення, аби я не побивався і мало-помалу позбувся своїх підозр, і нині, коли ввечері знов оживали мої душевні муки, я міг віднайти в Альбертининій присутності спокій перших днів. Сидячи при ліжку, вона говорила зі мною про нову сукню або про якусь річ, дари, якими я все ще її обсипав, щоб веселити і скрашувати життя в в’язниці: адже я таки боявся, що вона може сказати, як пані де Ларошфуко, — та, на запитання, як їй живеться в такому гарному куточку, як Ліанкур, відповіла, що кращої в’язниці вона не знає.