«А сам Достоєвський кого-небудь замордував? Усі відомі мені його романи могли б мати титул «Історія одного злочину». У нього це причепливий мотив, він повсякчас про нього й мовить. Хіба це природно?» — «Не думаю, люба Альбертино, але його життя я знаю погано. Але певне одне: він, як усі люди, пізнав у тій чи іншій формі гріх і, очевидно, у формі забороненій законом. У цьому сенсі він мав бути трохи злочинцем, як і його герої, адже вони, зрештою, не зовсім злочинці, вони заслуговують на обставини, що зменшують їхню провину. Але навіть не так важливо, був він чи не був злочинцем. Я не повістяр; можливо, творців приваблюють такі форми життя, яких вони не досвідчили особисто. Якщо я поїду з вами до Версалю, як ми умовилися, я покажу вам портрет, власне, щирої людини, кращого з чоловіків, Шодерло де Лакло, який написав одну з найледачіших за своєю збоченістю книжок, а саме, навпроти висить портрет пані де Жанліс: вона писала високоморальні оповідки і водночас зраджувала дукиню Орлеанську й досаджала їй, забравши у неї дітей. Одначе визнаю, що в Достоєвського інтерес до душогубства незвичайний і робить для мене його кимось дуже чужим. Мене вражають уже такі слова з уст Бодлера:
Але я можу, бодай, припускати, що Бодлер не щирий. А Достоєвський… Все це здається мені таким далеким, хоча я маю в собі такі куточки, яких я не знаю, бо людина реалізує себе поступово. У Достоєвського я знаходжу страшенно глибокі криниці, але вони якось відособлені від душі людської. Але це великий творець. Зрештою, світ, який він малює, справляє враження, що він створений для нього. Всі ці завжди неодмінні блазні, всі ці Лебедєви, Карамазови, Іволгіни, Ставрогіни, цей примарний кортеж здається ще фантастичнішим від тих людей, які залюднюють «Нічний дозір» Рембрандта. І, може, вони фантастичні тільки завдяки освітленню і костюмам, а так вони звичайні. У кожному разі, ці образи глибокі і правдиві, і створити їх міг лише Достоєвський. На перший погляд здається, що такі блазні вже перевелися як перевелися герої античної комедії, а проте як у них відслонюється правдиві грані людської душі! Мене дратує як усі з-пишна говорять і пишуть про Достоєвського. Ви зауважили, яку ролю грає в його героїв самолюбство і гонор? Сказати б, для нього любов і найзапекліша ненависть, доброта і зрадливість, несміливість і безчільність — це єдино два стани одної і тої самої натури. Саме гонор перешкоджає Аґлаї, Настасії, штабскапітанові, якого Митя тягає за бороду, Красоткіну, ворогові-приятелеві Альошиному, показатися такими, якими вони є насправді. Але там чимало ще й інших скарбів. Я дуже мало знаю його доробок. Але хіба це не істинно різьбярський і простий мотив, гідний найстарожитнішого мистецтва, незавершений і знову початий фриз, де б виступали Мста і Спокута? Я маю на увазі злочин старого Карамазова, який зґвалтував сердешну дурку, і таємничий, звірячий, незбагненний потяг, під впливом якого мати, стаючи сліпим знаряддям мстивої долі, покірна ще й сліпому материнському інстинктові, а може, змішаному почуттю урази і фізичної вдячности ґвалтівникові, іде спорожнитися до старого Карамазова? Це перший епізод, таємничий, великий, величний, як Жінка на скульптурах Орв’єто. І — як відповідник — другий епізод, через двадцять із гаком років, убивство старого Карамазова, ганьба для карамазівського роду — дурчин син Смердяков, а трохи згодом ще один епізод, зарівно таємничий у своєму різьбярстві і незбагненний, сповнений такої самої похмурої і природної краси, як пологи в саду старого Карамазова. Смердяков вішається, його злочин доконаний. Щодо Достоєвського, то я не відбіг від нього, як вам здалося, коли згадав про Толстого, який ступив у його слід. У Достоєвського згущено, начорно багато з того, що розвинеться у Толстого. У Достоєвського є та первісна понурість примітивів, яку висвітлять потім учні». — «Коханий! Як зле, що ви такий лінтюх. Ви підходите до словесности куди цікавіше, ніж наші вчителі. Пам’ятаєте шкільні твори про «Естер»: «Пане!» — спитала Альбертина, сміючись, не тільки аби пожартувати з учителів і з себе самої, а й задля втіхи освіжити в своїй пам’яті, в нашій спільній пам’яті, уже давненький спомин.