Коли Альбертина це мовила, мені спав на думку Вентейль, і тут, своєю чергою, випливла інша гіпотеза, гіпотеза матеріялістична, гіпотеза небуття. Мене знов пойняли сумніви; я сказав собі, що, зрештою, це було б можливе… якщо Вентейлеві фрази здаються виразом певних станів душі, подібних до станів, який у мене викликав смак мадленки, умоченої в чай, ніяк не доводить, що невизначеність таких станів є ознакою їхньої глибини; вона може бути виразом лише того, що ми ще не навчилися їх аналізувати, виходить, вони не реальніші, ніж інші. А проте та щасливість, це почуття певности в щасливості, коли я чаював, коли я вдихав на Єлисейських Полях затхлий запах старого дерева, все це не було ілюзією. В кожному разі — підказував мені дух сумніву, — навіть якщо ці стани в житті глибші за інші і не надаються до аналізу, оскільки мобілізують забагато зусиль, яких ми ще собі не усвідомлюємо, чар деяких Вентейлевих фраз змушує нас думати про них, бо він теж не надається до аналізу, але це не доводить, що він має ту саму глибину; краса чистої музичної фрази легко сприймається за образ чи бодай за щось зрідні неінтелектуальному враженню, але саме тому, що воно неінтелектуальне. Чому ж тоді нам видаються особливо глибокими таємничі фрази, які проходять лейтмотивом у деяких квартетах і в Вентейлевому «концерті»? Річ була не тільки в його музиці, яку грала мені Альбертина; піанола була для нас іноді ніби науковим (історичним і географічним) чарівним ліхтарем; на стінах цього паризького покою, опорядженого — проти комбрейської кімнати — куди сучаснішими винаходами, я бачив, поки Альбертина грала Рамо чи Бородіна, як стеляться то гобелен XVIII сторіччя з амурами на тлі троянд, то східний степ, де звуки гаснуть у неозорих гонах і в сніговій повсті. Ці перебіжні декорації були, зрештою, єдиною оздобою мого покою; відколи мені дістався спадок по тітці Леонії, я прирік собі колекціонувати, як Сванн, картини і статуї, але нині всі гроші йшли на коні, на авта і на туалети для Альбертини. Але хіба мій покій не вміщав мистецького твору ціннішого за всі згадані оце мною? Таким твором була Альбертина. Я дивився на неї. Мені здавалася химерною думка, що це вона, та сама, з якою я довго не важився навіть познайомитися, ця обласкана дика звірючка, трояндовий кущ, якому я дав підпору, рамку, шпалеру, щодня сидить ось так у себе біля мене, за піанолою, в моїй книгозбірні. Її рамена, колись похилі й незалежні, коли вона обходила клуби для гри в гольф, тепер підпирали мої книжкові полиці. Її гарні ніжки, які в моїй уяві цілком слушно крутили впродовж усієї юності педалі роверу, тепер то піднімалися, то опускалися на педалі піаноли, на які Альбертина — набравшись елегантносте, що робила її ближчою мені, бо вона завдячувала її мені, — ставила парусинові черевички з золотою лямівкою. Пальці її, колись призвичаєні до керма, нині опускалися на клавіші, немов пальці святої Цецилії