Выбрать главу

Може, зрештою, якби я сам був вірнесенький, я б не потерпав від думки про її невірність, яку я не годен був собі уявити. Я катувався, наділяючи Альбертину власним постійним прагненням подобатися новим жінкам, прагненням нових амурів; я відгадував у ній той самий погляд, яким я колись, навіть при ній, несамохіть позирав на молодих велосипедисток, які сиділи за столиками в Булонському Лісі. Як знання, ревнощі набуваються власним досвідом. Спостереження тут мало значать. Тільки з утіхи, спізнаної нами самими, ми можемо черпати знання і страждання.

Іноді в Альбертининих очах, у раптовому її рум’янцеві на щоках я відчував, як десь у розлогах, іде неприступніших для мене, ніж небеса, у розлогах, де витають невідомі мені Альбертинині спогади, покрадьки зблискувала суха зірниця. Тоді ця врода, яка полоняла мої думки протягом кількарічного знайомства з Альбертиною і на бальбецькому узмор’ї і в Парижі, врода відкрита мною в ній недавно і виявлена в тім, що моя подруга розвивалася в стількох площинах і містила для мене стільки минулих днів, набирала для мене чогось несамовитого. Я бачив, як на цьому рожевому личку розтуляється, наче отхлань, неоглядний простір таких вечорів, коли я ще не був знайомий з Альбертиною. Я міг, звичайно, посадити її до себе на коліна, тримаючи її голову в долонях; міг її пестити, водити по її тілу руками, але в мене створювалося враження, що я торкаюся лише єдино до оболонки істоти, яка нутром своїм належить до безконеччя, так ніби крутив у руках камінь, оброслий сіллю первісних океанів чи опромінений якоюсь зіркою. Як я потерпав від забудькуватосте природи, яка, розділяючи тіла, не помислила про те, аби уможливити взаємопроникання душ. Я здавав собі справу, що Альбертина для мене (бо якщо її тіло під моєю зверхністю, то її думка тікає від моєї думки) навіть не розкішна бранка, оздоба моєї оселі; ховаючи її від тих, хто мене одвідував і не підозрював, що вона кінець коридору в сусідньому покої, я скидався на ту людину, яка тайкома від усіх тримала в пляшці китайську принцесу. Схиляючи мене в поквапливій, жорстокій і обов’язковій для виконання формі йти на пошуки минулого, Альбертина радше була для мене богинею Часу. І якби мені треба було витратити на неї літа, маєток, мені нема чого шкодувати, щоб я міг сказати собі (а це ще вилами по воді писано!), що вона на цьому нічого не втратила. Безперечно, самота була б варта більше, вона плідніша, не така болісна. Але якби я жив життям колекціонера, як мені радив Сванн (і пан де Шарлюс докоряв мені, що я зневажаю розкіш, коли, бувши сам людиною дотепною, нахабною і наділеною добрим смаком, казав: «Як у вас бридко!»), то статуї, картини, за якими довго полюєш, які нарешті купуєш, або навіть на які — у кращому для мене разі — просто безкорисливо милуєшся, — це як ранка, яка досить швидко гоїться, але через незнарошну Альбертинину незграбність, через байдужих осіб або мої власні думки незабаром знову кривавіє, — дозволили б мені вийти поза самого себе, на ті манівці, які виводять на гостинець, де точиться те, про що ми дізнаємося, лише як воно завдає нам болю — життя інших людей.