Правда, Андре збиралася їхати. Але мені не хотілося, щоб Альбертина мене зневажала, бо вона з Андре пошила мене в дурні. Рано чи пізно я їй про це скажу. Таким чином, я, мабуть, змушу її поговорити зі мною щиро, покажу їй, що я цілком у курсі того, що вона від мене приховує. Але я відкладав розмову; по-перше, тому, що після візити до мене тітки вона швидко здогадається, звідки в мене ці дані, джерело вичерпається, і їй знову море по коліна. А ще тому, що я не волів важити доти, доки не матиму цілковитої певности, що Альбертина залишиться жити я мене скільки мені заманеться, волів не доводити її злість до білого гарту, щоб вона мене не покинула. Щоправда, коли я так розумував, коли шукав правди, я завбачав прийдешність на підставі її слів, — а вона завше схвалювала мої задуми, казала, як їй подобається таке життя, як сміється вона з зачину, — я не сумнівався, що вона завжди буде зі мною. Мене в’ялило це безлюддя, я відчував, як життя, Всесвіт, яких я так і не встиг зажити, тікають від мене, що я проміняв їх на жінку, нездольну мені вже дати нічого нового. Я не міг навіть вибратися до Венеції, де я лежав би в ліжку, а мене гризла б думка, що за нею впадають гондольєр, готельні постояльці, венеційки. Але коли я розумував, озброївшись іншою гіпотезою, опертою не на словах Альбертини, а на її мовчанці, поглядах, рум’янцях, вередах, ба навіть на гнівних зривах, безпідставність яких легко було б їй довести, але яких я волів не помічати, то казав собі, що таке життя для неї нестерпне, що вона позбавлена всього, що їй любо, і що наш розрив не за горами. Я прагнув тільки — як тільки вона на це пішла б, — аби я сам міг вибрати хвилину, таку хвилину, коли б це мені менше боліло, і в таку пору року, коли Альбертина не могла б поспішити в місце, де вона, за моїми уявленнями, пустилася б берега: ні до Амстердама, ні до Андре, ні до мадемуазель Вентейль (з якою вона зійшлася б, щоправда, через кілька місяців). Але до тієї пори я б заспокоївся, мені стало б до цього байдуже. В кожному разі, аби це все обміркувати, треба було почекати, поки минеться легкий рецидив, викликаний відкриттям причин, через які Альбертина, протягом кількох годин, не хотіла покинути, а потім одразу ж покинула Бальбек. Треба було почекати, поки симптоми, поступово слабнучи, зникнуть, якщо тільки я не дізнаюся чогось нового, ще гострішого, здатного зробити процес розриву ще боліснішим і важчим. Ця операція нині здавалася мені вже неминучою, але не терміновою; краще було проробити її «на холодну голову». Я був мастак обирати момент, бо якщо вона побажає піти перед моєю ухвалою і заявить, що з неї досить такого життя, я ще матиму час довести її неправоту, дати більше їй волі, пообіцяти їй у майбутньому якусь велику втіху, на яку вона повабиться, спробувати розжалобити її, признаючись у своїй гризоті. Тут я був спокійний, хоча я не дуже зважав на логіку. Бо в своїй гіпотезі, не рахуючись із тим, що Альбертина мовила і заповідала, я гадав, що, збираючись піти, вона загодя викладе свої аргументи, давши змогу мені їх розбити і вийти переможцем.
Я відчував, що життя з Альбертиною, коли я не ревнував, було нудне, а коли ревнував — пекельне. Якщо в ньому було щось від щастя, то довго тривати воно не могло. В мені брала гору розсудливість, та сама, що в Бальбеку, коли того щасливого вечора, після візити маркізи де Камбремер, я поклав собі покинути Альбертину, бо зрозумів, що від зволікання я нічого не виграю. Тільки тепер я ще й уявляв, що спогад про неї скидатиметься на продовжену педаллю вібрацію останньої хвилини нашої розлуки. Ось чому я прагнув обрати якусь лагідну хвилину, аби саме вона бриніла в мені й далі. Для цього не треба було бути надто перебірливим, надто довго чекати — досить було тільки покластися на розум. Але, стільки чекавши, було б шаленством не почекати ще кілька днів, поки не випаде така бажана хвилина, ніж потім сприймати відхід Альбертини з таким самим бунтом, який збурював мене, коли мама відходила від мого ліжка, не сказавши добраніч, або коли прощалася зі мною на вокзалі. На всяк випадок я був із нею підкреслено запобігливо-ласкавим. Щодо суконь Фортюні, ми, нарешті, зважилися на небесно-золоту з рожевою підшивкою — сукня була готова. Крім того, я замовляв ще п’ять, від яких Альбертина, вибираючи цю одну, відмовилася не без жалю.
А проте навесні, через два місяці після моєї розмови з її тіткою, одного вечора мене спалило. Це було, власне, того вечора, коли Альбертина вперше наділа блакитно-золотий шлафрок від Фортюні. Він нагадав мені Венецію, і я ще гостріше відчув, чим я жертвую для Альбертини, і то без жодної вдячности з її боку. Я ніколи не бачив Венеції, але марив про неї безперестань, починаючи від часів Великодніх свят, які я дитиною мав провести там, і згодом, коли Сванн у Комбре дарував мені штихи