Мені захотілося підживитися. Ми зупинилися в великій цукерні, розташованій майже на околиці й тоді дуже модній. Якась дама, збираючись виходити, попросила в кельнерки свої речі. Після відходу дами Альбертина почала уважно спостерігати за тим, як возиться з філіжанками, тарілками, птифурами кельнерка, бо було вже пізно. До нас кельнерка підходила лише тоді, як я щось замовляв. І ось виходило так, що коли кельнерка, жінка височенька, стояла, обслуговуючи нас, а Альбертина сиділа біля мене, щоразу Альбертина, аби привернути її увагу, здіймала вертикально до неї ясний погляд, змушена підносити високо зіниці, бо через близькість, з якою стояла молода жінка, вона не могла зменшити кута зору. їй доводилося, не задираючи надто голови, сягати зором на ту надмірну висоту, на якій були очі дівчини. З люб’язности до мене Альбертина швидко спускала очі, а що кельнерка не звертала на неї уваги, вона знову починала своє. Це були даремні Альбертинині благання, звернені до недоступного божества. Потім кельнерці залишилося тільки прибирати великий сусідній стіл. Там Альбертинин погляд міг досягати її вільно. Але ні разу зір кельнерки не спинився на моїй приятельці. Мене це не здивувало, бо я знав, що ця жінка, трохи мені знайома, мала коханців; хоча була й заміжня, але добре приховувала свої романи, що мене неабияк дивувало з причини її дивовижної глупоти. Я дивився на цю жінку, поки ми завершували підвечірок. Зайнята поранням, вона була майже неввічлива з Альбертиною, не удостоївши її жодним поглядом, хоча в поводженні Альбертини не було нічого непристойного. Кельнерка поралася, поралася без кінця-краю, поважно. Якби розкладання ложечок і ножичків для фруктів доручено було не гарній, ставній жінці, а (ради ощадности людської праці) простій машині, то й тоді байдужість до Альбертининої особи не була б більша; а проте ця гарна кельнерка не потуплювала очей, не задумувалася, вона світила очима, вабила чарами у своїй трудовій зосередженості. Якби вона не була така страшна дурепа (вона не тільки мала таку славу, а я переконався в цьому сам, на власному досвіді), ця байдужість була б, може, вершком хитрощів. І я знаю, що навіть останній дурень, якщо в гру входять його бажання чи інтереси, може в цьому єдиному випадку, серед нікчемства свого тупоголового життя, як стій пристосуватися до трибів найскладнішого механізму; а проте це все було припущення надто тонке для жінки такої безмозкої, як кельнерка. Її глупота набирала навіть неймовірного характеру хамства! Ні разу вона так і не глянула на Альбертину, хоча не бачити її не могла. Це було не дуже ввічливо щодо моєї товаришки, але я був щасливий, що Альбертина дістала добру науку і переконалася, що не завжди жінки задивляються на неї.
Ми покинули цукерню, сіли до авта і вже рушили додому, аж це я пошкодував, що не одвів кельнерки набік і не попросив її на всяк випадок не говорити дамі, яка вийшла, коли ми прибули, мого прізвища й адреси, добре відомі кельнерці завдяки моїм частим замовленням. Навряд щоб дама могла в такий спосіб дістати Альбертинину адресу. Та й надто клопітно було б повертатися з дороги через такий дріб’язок. До того ж, не хотілося надавати цьому надто великої ваги в очах дурної і брехливої кельнерки. Я тільки подумав, що слід було б завітати сюди на підвечірок за тиждень і розмовитися з нею про даму; а ще я подумав, як це нудно — мати звичку забувати половину того, що треба залагодити, і робити найпростіші речі кількома заходами!
Поверталися ми пізно в темряві, обабіч дороги тут і там палали червоні панталони і спіднички закоханих парочок. Наш мотор минув браму Майо. Замість паризьких кам’яниць ми бачили тепер чіткий, стрункий, не масивний малюнок паризьких кам’яниць, так ніби хтось відновлював образ зруйнованого міста. Але на заднику цієї картини розливалася така ніжна синь, що жадібні очі всюди шукали ще бодай клаптика такого самого розкішного відливу, якого їм було відміряно надто скупо: то висявав місяць. Альбертина замилувалася ним. Я не смів їй сказати, що я більше радів би його світлу, якби був сам або ганявся за якоюсь незнайомкою. Я декламував вірші і прозаїчні уривки про місяць, звертаючи Альбертинину увагу, як із срібного, яким він був колись, він перетопився в ясно-синій у Шатобріана, у Віктора Гюґо в «Евірадні» і в «Святі у Терези», аби стати жовтим і металевим у Бодлера і Леконта де Ліля. Потім, нагадуючи їй образ підповні наприкінці «Заснулого Вооза», прочитав усього вірша.