Коли таким чином розлучення з Альбертиною не загрожувало б уже нічим, треба було б вибрати гарний, погідний день, як сьогоднішній, — попереду таких днів мало бути чимало, — коли я до неї буду байдужий і мене спокушатиме безліч прагнень; треба б, не побачившись із нею, випустити її з дому, потім устати, швидко зібратися, залишити їй цидулку і, не прощаючись, поїхати до Венеції, користаючися з того, що Альбертина не може удатися ні до одного з тих місць, які мене непокоїли, і тоді під час подорожі я здолав би не уявляти собі її можливих вибриків, які б мене, зрештою, вже не обходили.
Я задзвонив на Франсуазу і попрохав її купити путівник і розклад поїздів, як прохав її про це в дитинстві, коли збирався до Венеції і коли так само, як нині, рвався здійснити мою заповітну мрію; я забув, що відтоді я здійснив ще й інші мрії, але здійснив без усякої втіхи, — про Бальбек; і що Венеція, будучи явищем видимим, теж не могла б, так само як Бальбек, спевнити невимовні марення, марення про ґотицькі часи, осучаснені весняним морем; марення, що поманили мою уяву зачарованим, пестливим, невловимим, таємничим і туманним образом. На мій дзвінок увійшла Франсуаза. «Панич так пізно подзвонив — я вже сама не своя, — сказала вона. — Не знала, на яку ступити.
О восьмій панна Альбертина звеліла принести її куфри, я не сміла їй відмовити, боялася, що мене панич прокляне, якби його будила. Даремно я її усовіщала, просила зачекати бодай годину, бо все думала, що панич от-от подзвонить; а вона ні за що, залишила цього листа для панича і о дев’ятій поїхала». І тут — ми так себе погано знаємо, допіро я ще був переконаний, що мені байдуже до Альбертини! — віддих у мене перетявся, я притримав серце двома руками, вкритими циганським потом, якого я не знав відтоді, як Альбертина розповіла мені в дачному потязі про свої взаємини з приятелькою мадемуазель Вентейль. Але нарешті я зібрався на відвагу і вичавив із себе: «А, от і чудово! Дякую, Франсуазо! Ви добре вчинили, що мене не будили. Залиште мене на хвильку, я зараз же вам задзвоню!»