Зрештою молода особа була гожа, і пан де Шарлюс, якому вона до душі слалася, волів би мати сотки її фотографій. Розумніший за Мореля, він з утіхою чув імена світських дам, яких вона візитувала і яких його соціальне чуття ставило дуже високо. Проте він остерігався (аби зберегти владу) признатися в цьому Чарлі, бо той із хамською тупістю й далі вірив, що поза його «класом скрипки» та Вердюренами існують лише Ґерманти, кілька родин майже королівського коліна, що їх перелічив був барон, а вся решта для нього була саме «шумовиння» і «послід людський». Ці вирази пана де Шарлюса Чарлі брав дослівно.
Чому пан де Шарлюс, якого даремно цілий рік очікували до себе посли та дукині, який не обідав із принцом де Кроєм лише тому, що це ім’я не заслуговувало на першенство, чому пан де Шарлюс водився не з вельможними дамами, не з аристократами, а з сестреницею жилетника? Найперше тому, що там був Морель. Та хоч би його й не було, я не бачу в бароновім поводженні нічого незвичайного, а хто судить інакше, той дивиться на світ очима посланця Еме. Тільки ресторанні гарсони гадають собі, що багатирі завжди виряджені як на весілля, що шиковні чепуруни дають обід на шістдесят осіб і роз’їжджають лише в авті. Де пак! Часто-густо великий грошовик носить одну й ту саму приношену пару; шиковний чепурун підтримує в ресторані дружні стосунки лише з обслугою, а вдома ріжеться в карти зі своїми лакейчуками. Це не перешкоджає йому відмовитися пройти після принца Мюрата.
Одруження молодят радувало пана де Шарлюса ще й ось із якої причини. Жюп’єнова сестрениця почасти доповнила б особистість Мореля, а отже, розширила й баронову владу над скрипалем за зв’язок із ним. «Одурити» в подружньому сенсі майбутню скрипалеву дружину — тут пан де Шарлюс не виявляв ані найменших докорів сумління. Але бути напутником «молодого подружжя», чути себе грізним і всесилим заступником Морелевої дружини, яка, вбачаючи в баронові бога, доводила б тим самим, що укоханий Морель прищепив їй такий погляд, а отже, крила б у собі щось від Мореля, — все те врізноманітнювало де Шарлюсові спосіб його панування. Його «річ», Морель, ставав ще одною істотою, малжонком, себто, предмет баронового кохання набував чогось інакшого, цікавого. Може, навіть його панування тепер зросло б, як ніколи. Бо раніше Морель сам-один, сказати б, «голий», часто опирався баронові, певний, що легко його собі поверне, а тепер, по вінчанні, більше потерпав би за свою родину, за свій дім, за свою прийдешність і дав би панові де Шарлюсу більше простору й більше розгону. Знічев’я, в нудні дні пан де Шарлюс розважався б тим, що підцьковував би навзаєм молодят: барон завше кохався в батальному малярстві… Ще дужче гріла його думка про залежність від нього молодого посімейства. Любов пана де Шарлюса до Мореля набувала розкішної свіжости, коли він казав собі: «Жінка його теж буде моєю, як і він, вони в усьому стануть моїми догідниками, вволятимуть усі мої примхи, тож-бо вона стане для мене досі незнаною мені запорукою того, про що я майже забув, але що таке любе моєму серцю: всі люди, свідки того, як я опікуюся молодятами, як даю їм притулок, та й не тільки вони, зрештою, і я сам, повірять, що Морель — мій». Ця очевидність в очах людей і в його власних очах поривала барона над усе. Бо облада тим, що любиш, тішить над саму любов. Хто приховує від людей це своє володіння, часто чинить так лише з ляку, як би їхнього хлопця чи дівчину не перелюбили. І через таке обачне замовчування їхнє щастя убожіє.
Читач, може, пам’ятає, що Морель нахвалявся колись баронові звести молоду дівчину, власне, — цю Жюп’єнову сестреницю; щоб доп’ястися свого, він дасть слово женитися, а потім, зґвалтувавши її, «візьме ноги на плечі». Та по Морелевім освідченні про кохання до цієї дівчини пан де Шарлюс про все забув. А може, забув і сам Морель. Може, навіть між натурою Мореля, до якої він цинічно признавався, а то й спритно її випинав, та моментом тріумфу її на ділі, лежала ціла прірва. Сходячися з дівчиною, він прихилявся до неї, починав її кохати. Він мало знав самого себе і гадав, ніби покохав, може, навіть до смерти віку! Певна річ, його первісна хіть, його злочинний замір ще жевріли, але жевріли під такою корою інших почуттів, що ніхто не посмів би засумніватися, що скрипаль був нещирий, коли запевняв у серйозності свого колишнього грішного бажання. Зрештою якийсь короткий час — хоча він собі в цьому не признавався — шлюб малювався йому доконечною потребою. Морель терпів тоді на досить сильні корчі в руці й допускав, що може полишити скрипку. Але він забував справляти ліньки, лише коли музикував, отож мусив іти до когось на утримання, і він волів, щоб його утримувала Жюп’єнова сестрениця, ніж пан де Шарлюс; така комбінація давала йому більше волі, а також більший вибір жінок, — як серед нових швачок, яких би Жюп’єнова сестрениця схиляла бахурувати з ним, так і серед багатих дам, яким би він підсовував її саму. Те, що його майбутня дружина могла бути такою облудницею, що відмовилася б робити такі послуги, ні разу не спало Морелеві в голову. Зрештою, відколи корчі в руці минули, всі ці розрахунки відійшли на задній план, поступаючись місцем чистому коханню. Разом із грошовою підмогою від пана де Шарлюса їх було б цілком досить для скрипаля; тільки-но Морель оженився б, барон запевне перестав би бути такий вимогливий. Шлюб став невідкладною справою з огляду на Морелеве кохання, так і в інтересах його волі. Морель попросив руки Жюгі’єнової сестрениці, і дядько з нею перебалакав. Зрештою перемовини були зайві. Любов дівчини до скрипаля буяла круг неї, як її коси, коли вона їх розплітала, як радість у її млосних очах. У Мореля майже все приємне для нього чи вигідне породжувало однакові емоції й однакові слова, а часом навіть сльози. Він щирував — коли щодо нього можна вжити цього слова — з сестреницею Жюп’єна, і його речі були такі самі сентиментальні (сентиментальною квашею виставляють себе й молоді аристократи-легкобити перед чарівливими доньками казково забагатілих нуворишів), як колись геть плюгаві були його речі, виголошувані перед бароном, про її зведення та ґвалт. Хіба що тільки цнотливий ентузіазм щодо пожаданої особи, а також урочисті обіцянки змінювались у Мореля в супротивні почуття. Щойно дівчина переставала йому подобатися або щойно обіцянки робилися для нього утяжливими, та сама особа ставала йому неприємною. Така антипатія, яку він умів виправдувати у власних очах, дозволяла йому після кількох нервових нападів і повернення до рівноваги довести самому собі, що навіть із погляду високої моральности він вільний від усяких зобов’язань.