Я дзвонив Франсуазі. Розгортав «Фігаро». Шукав даремно дописа (якщо ту штуку можна так назвати), що я послав до цієї газети; то була недавно знайдена і трохи перероблена сторінка, написана колись у повозі доктора Переп’є під враженням видовища мартенвільських дзвіниць. Потім читав маминого листа. Щоб це молода дівчина жила разом зі мною, мамі здавалося дикістю, непристойністю. Першого дня, від’їжджаючи з Бальбека, вона бачила, як я побиваюся, їй не хотілося покидати мене напризволяще, і вона, мабуть, раділа, що Альбертина їде з нами, раділа, що з нашими валізами (над речами я проплакав цілу ніч у бальбецькому готелі) у приміському потязі стоять вузькі й чорні Альбертинині валізи. Вони здавалися мені схожими на труни і я не знав, що вони принесуть до мого дому: життя чи смерть. Та я навіть не поставив собі цього запитання того ясного ранку, коли минув жах залишитися в Бальбеку, щасливий тим, що забираю Альбертину. Спершу мама поставилася до мого наміру прихильно (вона говорила з моєю приятелькою лагідно, адже ненька бачила свого сина важко зраненим і була вдячна його юній коханці за те, що та самовіддано доглядає його). Але мама пройнялася ворожнечею, коли я домігся всього, чого бажав, і коли дівчина зажилася в нашому домі, та ще й у пору, коли були відсутні батьки. Не можна сказати, щоб мати була мені в цьому завжди ворогом. Як давніше, коли не сміла більше витикати мені нервозности, лінощів, так і тепер, вона переборювала себе — чого я, мабуть, у цю мить не розумів, а чи не хотів розуміти — і втримувалася ганити дівчину, яку я називав моєю нареченою, — навіщо їй псувати мені життя, під’юджувати мене проти майбутньої дружини, а що як це вилізе мені боком, коли по її, материній, смерті я гризтиму себе за те, що засмутив її одруженням із Альбертиною. Не мавши надії відвернути мене від цього вибору, мама воліла вдавати, ніби його схвалює. Але всі, хто бачив її в ту добу, запевняли, що до її скорботи від утрати матері домішувалася вічна заклопотаність. Від цього рою клятих думок, від душевної гризоти голова в мами пашіла, і, шукаючи прохолоди, вона раз у раз відчиняла вікна. На якийсь рішучий крок вона не зважувалася з остраху «чинити на мене тиск» і занапастити те, що вважала за моє щастя. Вона не могла навіть виступити проти Альбертининого перебування в нашім домі. їй не хотілося бути суворішою за пані Бонтан; хоча ця справа передусім стосувалась цієї останньої, та, на превеликий материн подив, не бачила тут якоїсь непристойности. У кожному разі неня шкодувала, що мусить покинути нас удвох, вирушаючи зараз же до Комбре, де вона могла затриматися (і справді затрималася) на кілька місяців, поки моя бабуся в перших потребувала її опіки і вдень і вночі. У Комбре мамі підсобляв добрий і самовідданий Лагранден; він пнувся зі шкури, відкладав із тижня на тиждень повернення до Парижа — не те що близько знав мою бабусю, просто недужа була материна подруга, та й годі, до того ж, як він відчував, хвора — вже не житець на цьому світі, — дорожила його увагою і не могла обійтися без нього. Снобізм — важка душевна хвороба, тільки що їй, на щастя, підлягає не вся душа. Сам я, навпаки, був дуже радий маминому від’їздові до Комбре; інакше я боявся б, як би мама не виявила Альбертининої дружби з мадемуазель Вентейль, а сказати Альбертині, щоб вона з цим крилася, я не міг. У материних очах то була б нездоланна перепона не лише для мого одруження (про шлюб вона просила мене ще не говорити з моєю подругою, та й сам я все частіше гнав від себе думку про нього), а й для того, щоб Альбертина пожила ще трохи в нас. Якщо не зважати на цю таку важливу для мами й незнану їй причину, мама, з одного боку, вдаючи вільнодумку бабусю, шанувальницю Жорж Санд і сповідницю того, що кожна шляхетна душа неодмінно доброчесна, а з другого — збита з пуття моїм згубним упливом, ставилася вже поблажливо до жінок, чиє поводження суворо засуджувала колись (ба навіть і тепер, якщо ті належали до її паризьких або комбрейських знайомих та приятельок), але я хвалив перед мамою їхні високі прикмети, і вона багато чого їм вибачала, бо вони кохали мене. А проте навіть без огляду на обговорення, що гоже, а що негоже, Альбертина, я певен, була б нестерпна для мами лиш через те, що мамі впам’ятку Комбре, тітка Леонія, вся її рідня, весь лад їхнього життя, про який моя подруга не мала ані найменшого уявлення. Альбертина не прибивала б за собою дверей і не вагалася б зайти, шаснувши по-собачому чи по-котячому, якби двері стояли отвором. Зваби їй, зваби трохи гнітючої, надавало те, що вона відігравала в нас удома ролю не так молодої дівчини, як хатньої тваринки, тваринка та входить до покоїв і виходить, хиляється по всіх кутках, стрибає до мене в ліжко — який це для мене відгал! — влаштовує собі там кубельце, залягає і звідти вже ані руш, даючи мені цілковитий спокій, якого б не дала людина. А все ж, зрештою, вона пристосувалася до часу мого сну і не лише не пробувала забратися до моїх покоїв, а й не ворушилася, поки я не дзвонив. Такий розпорядок накинула їй Франсуаза. Франсуаза була з тих комбрейських послугачок, які знали, хто такий їхній пан, і вважали, що найменше, чого від них вимагається, це робити ті послуги, на які він заслуговує. Коли гість давав Франсуазі чайові, одні на двох, на неї та на кухарчину доньку, то не встигав він утелющити Франсуазі грошину, як Франсуаза швидко, непомітно і спритно кидалася повчати кухту, і та приходила дякувати не про людське око, а щиро, врочисто, як її напучувала Франсуаза. Комбрейський кюре зірок із неба не хапав, але що треба знати, знав. З його благословенства донька кузенів пані Сазра, протестантів, скатоличилась, і її родина була йому дуже вдячна: йшлося про одруження з молодим дідичем мезеґлізцем. Збираючи інформацію, батьки молодика послали панотчикові досить непоштивого листа, де зневажливо трактовано протестантство. Священик відповів так, що мезеґлізький шляхтич написав йому другого листа, уже в іншому тоні, — про вінчання він просив тепер сам — принижено й уклінно, просив як про найбільшу ласку.