Такий Морелів стан дратливосте після періоду душевного розчулення мав незабаром окошитися на сестрениці жилетника. До такої одміни прислужився, не здогадуючись сам, пан де Шарлюс; адже він часто заявляв, анітрохи в це не вірячи, а щоб тільки подрочитися, що ледве вони поберуться, він перестане дбати про них і дасть їм буяти «на своїх крильцях». Цієї думки самої з себе було аж ніяк не досить, аби відірвати Мореля від нареченої; але, запавши йому в голову, вона могла колись хемічно сполучитися з іншими подібними до неї і стати гримучою сумішшю, націленою на розрив.
Стикався я, зрештою, з паном де Шарлюсом та Морелем не так-то вже й часто. Здебільшого вони встигали вже зайти до жилетникової майстерні, перш ніж я покидав дукиню; адже втіха, якої я зазнавав у її товаристві, була така сильна, що я забував не лише про своє хвилювання, пов’язане з очікуванням Альбертини, а й про годину її повернення.
Серед днів, коли я засиджувався у дукині Ґермантської, варто згадати один, ознаменований дрібною пригодою, жорстокий сенс якої дійшов до мене аж геть-то згодом. Того пообіддя дукиня Ґермантська подарувала мені — знаючи, як я люблю ці квіти — садовий ясмин, привезений з півдня. Розлучившися з дукинею, я пішов до себе, Альбертина вже вернулася; я зіткнувся на сходах з Андре, і та скривилася, почувши дурманний запах квітів.
«Як, ви вже вернулися?» — спитав я. «Оце тільки щойно; але Альбертина засіла за листа і сїіровадила мене». — «Вам не здалося, що вона замислила щось лихе?» — «Де там, вона, видко, пише до тітки. Але майте на увазі, Альбертина не любить надто міцних пахощів і буде не в захваті від вашого ясмину». — «Отже, я обмахнувся! Скажу Франсуазі, хай виставить букет на чорні сходи». — «Гадаєте, Альбертина не почує запаху від вас? Ясмин і тубероза мають найстійкіший аромат. Зрештою, мені здається, що Франсуаза пішла по якісь справунки». — «Як же тоді я втраплю, сьогодні я не прихопив із собою ключа». — «Ой, подзвоніть, та й годі, Альбертина відчинить. Тим часом, може, вернеться й Франсуаза».
Я попрощався з Андре. За першим дзвінком Альбертина прийшла відчинити, що було не просто, бо Франсуаза пішла, а Альбертина не знала, де запалюється світло. Зрештою вона зуміла мене впустити, але втекла від запаху ясмину. Я переніс ясмин у кухню; не дописавши листа (я так і не зрозумів чому) моя приятелька встигла податися до моєї кімнати й погукала мене. Я застав її розпростерту в моїй постелі. Наразі все це видавалося мені цілком природним, може, трохи дивним, але все-таки не вартим уваги. Альбертина, мало не впіймана з Андре, вигадала трохи часу, гасячи по дорозі до мене скрізь світло, щоб я не побачив її ліжка в неладі, і вдаючи, ніби саме писала. Але все це випливе згодом, хоча, зрештою, так і залишиться для мене таємницею.
Загалом, за винятком цього єдиного випадку, коли я вертався від дукині, все відбувалося нормально. Оскільки Альбертина не знала, чи не захочеться мені вийти з нею перед обідом, я зазвичай знаходив у передпокої її капелюшок, плащ, парасольку; вона залишала їх там про всяк випадок. Якщо, вступивши, я помічав її речі, в домі ставало легко дихати. Я відчував, що замість розрідженого повітря його виповнює щастя. Смуток де й дівався, ці дрібниці заповідали мені посідання Альбертини, я біг до неї.
Тими днями, коли я не заходив до дукині Ґермантської, я, щоб убити час до повернення приятельки, проглядав якийсь Ельстірів альбом, Берґоттову книжку, Вентейлеву сонату.
Витвори мистецтва, звертаючись на позір єдино до зору та слуху, проте вимагають, щоб і наша пробуджена свідомість тісно співпрацювала з цими двома органами чуття; я машинально снував тоді мрії, які ще незнайома Альбертина збудила в мені колись; мрії, прибиті потім буденщиною. Я кидав їх у фразу музиканта чи в образ маляра, ніби в горнило; насичував ними книжку, яку читав, і вона від цього оживала. Але й Альбертина неабияк вигравала від цього перенесення в один із двох світів, куди ми маємо доступ і де можемо поміщати навперемін один і той самий предмет; таким чином вона уникала гнітючого тиску матерії, аби ширяти у вільних просторах думки. І на якусь мить нудна дівчина будила в мені палкі почуття. Тоді вона набувала подоби якогось твору Ельстіра чи Берґотта, я млів і танув, побачивши її силою уяви чи мистецтва.