«Мені здається, що Альбертинині дядько й тітка мене люблять», — кинув я неуважно, забувши про вдачу Андре. Аж це побачив, як розпашіле її личко псується на очах; мов скислий сироп, воно нібито помутніло. В кутиках рота залягла гіркота. Нині в Андре не зосталося вже нічого з тих дівочих веселощів, які вона, як і все її гроно, навіть попри свою хоровитість, розточувала першого року мого перебування в Бальбеку і які зараз оце гасли в неї так швидко. Правда, відтоді Андре взяла кілька років на плечі. Проте я, наперекір Андре, перш ніж вона йшла додому обідати, пробував її розворушити. «Одна душа шаленіє за вами», — хвалився я. Одразу промінь радощів осявав її погляд; вона мала такий вираз, ніби й направду мене кохала. Уникаючи дивитись на мене, вона ставала нараз круглоока-круглоока, з зіньок бризкав сміх. «А хто це такий?» — питала вона з наївним і лакомим зацікавленням. Я називав його: байдуже, хто то був — Андре світилася щастям.
Наставала година розлуки, і вона прощалася. З’являлася Альбертина в негліже, вона вдягала якийсь гарний крепдешиновий пеньюар або кімоно — про деталі їхнього крою я дізнався в дукині Ґермантської, а пані Сванн доповнила їхній опис у листі, почавши його так: «Після Вашого тривалого зникнення я вже була подумала, читаючи Вашого листа з приводу моїх tea gown[15], що я спілкуюся з духом». Взута Альбертина була в чорні черевички, розшиті діямантами (Франсуаза в’їдливо охрестили їх «капцями»), достоту такі, як носила ввечері у себе вдома дукиня Ґермантська: Альбертина побачила їх у вікно. От і завелися в Альбертини трохи згодом пантофельки: одна пара золочена шевро, друга шиншилова, ці черевички тішили мене, бо ті й ті були ніби знаком (інші ні про що не свідчили), що вона мешкає у мене. Мала вона ще й інші речі, одержані не від мене, приміром, гарний золотий перстеник. Я милувався на орлі крила. «Це від тітки, — сказала вона. — Все-таки тітка часом до мене добра. Він мене старить, бо подарований на моє двадцятиріччя».
Альбертина кохалася в цих гарних речах куди більше, ніж дукиня. Подібно до всякої перешкоди, що ускладнює посідання (як для мене хвороба: вона робила мені подорожі такими важкими й бажаними), убозтво, щедріше тут за багатство, дає жінкам щось більше за туалет, якого вони не можуть справити: бажання мати цей туалет, а вкупі з бажанням і справжню, докладну й глибоку обізнаність із ним. Обоє — Альбертина, бо не могла купити ці речі, я, бо, замовляючи їх, намагався зробити їй приємність — скидалися на двох студентів, заздалегідь обізнаних із картинами, обраними для огляду в Дрездені чи там у Відні. Натомість багаті жінки серед тьми-тьменної своїх капелюшків та суконь нагадують відвідувачок, у кого прихід до музею — якому не передує жодне прагнення — породжує лише запамороку, змору та нудьгу. Якийсь точок, соболине манто, пеньюар від Дусе з рукавами на рожевій підшивці набували величезної ваги для Апьбертини, яка їх помітила, вподобала і, завдяки винятковості й конкретності свого бажання, виокремила з усіма деталями у порожнечі, де чудово вирізнялися підбій чи стьожка. Те саме, тільки на інший лад, осягав я, ходячи до дукині Ґермантської, аби з’ясувати, в чому полягає унікальність, досконалість, шик даної речі, а також неповторність фасону кутюр’є. Такої вагу ані чару вони, звичайно, не мали для дукині, ситої, ще без усякого апетиту, і мали б їх для мене, якби я їх бачив кілька років тому, супроводжуючи якусь чепуруху в нуднім її поході до кравчині.