Поступово Альбертина сама робилася елегантною дамою. Я замовляв для неї тільки речі у своєму роді найкращі, з усіма тонкощами, гідними дукині Ґермантської чи пані Сванн, і таких речей у неї дедалі більшало. Але це мало її обходило, відколи вона полюбила їх заздалегоди і кожну окремо. Якщо хтось захоплюється спершу одним, а потім іншим маляром, то, зрештою, спалахне любов’ю до цілого музею, і любов’ю далеко не холодною, бо складається вона з шерегу захоплень, захоплень у кожний період часу виняткових, але кінець кінцем зведених докупи й помирених між собою.
Альбертина, зрештою, не була пустою лялькою; вона багато читала, коли зоставалася сама, і читала мені, коли ми бували разом. Її кмітливість вражала. Вона зізнавалася, не маючи, зрештою, рації: «Я жахаюся на думку, що без вас так би й лишилася дурепою. Не сперечайтеся. Ви відкрили мені світ думок, про які я й гадки не мала; і те невеличке, чим я стала, я завдячую лише вам».
Те саме казала вона колись і про мій уплив на Андре. Чи котрась із них відчувала щось до мене? І що становили Альбертина та Андре самі собою? Аби про це довідатися, вас треба б стриножити, перестати жити в ненастанному очікуванні вас, очікуванні, коли ви стаєте щораз іншими; щоб упіймати ваш образ, треба вас розлюбити, не бути вже свідком ваших нескінченних і завжди разючих з’яв, о дівчата, о тремкий променю, в якому ми тріпочемо, бачучи, як ви з’являєтесь раз у раз, і ледве годні впізнати вас у запаморочливій швидкості світла! Може, ми нічого б не знали про цю швидкість і все видавалося б нам нерухомим, якби голос плоті не казав нам бігти до вас, до вас, о золоті блискітки, завжди такі одмінні й завжди не такі, як ми сподівалися! За кожним разом дівчина так різниться від тієї, якою була доти (бо з появою її перед нашими очима летить шкереберть наша пам’ять про неї і наше жадання), що сталість удачі, якою ми її наділили, виявляється звичайнісінькою фікцією, таким собі загальником. Нам кажуть, що оця гожа дівчина ніжна, любляча, сповнена найтонших почуттів. Наша уява вірить цьому на слово: коли перед нами вперше під пухнастим кружком білявого волосся постає диск її рожевого личка, ми майже лякаємося, що ця надто доброчесна сестра остудить нас самою своєю цнотою, що вона ніколи не стане для нас омріяною коханкою. Скільки освідчень, повіривши в шляхетність її серця, робимо ми їй із першої нашої зустрічі, скільки планів снуємо разом! Але за кілька днів ми вже шкодуємо, що виказали таку довірливість, бо рожеве дівча за другим разом поводиться з нами, наче хтива фурія. Не ручуся, що після кількаденної вібрації, коли рожеве світло показувало нам миготливі чергові подоби, зовнішній movimentum[16] не змінив самого вигляду тих дівчат; те саме могло спіткати моїх бальбецьких приятельок.
Вам хвалять лагоду, чистоту якоїсь дівиці. Та потім ви відчуваєте, що рам кортить чогось пікантнішого, і заохочуєте її бути сміливішою. Душею яка вона — перша чи друга? Може, й перша, але здатна пристосуватися до стількох розмаїтих можливостей у буйному потоці життя. Весь поваб іншої дівчини в безмилосерді, як, скажімо, в отої грізної бальбецької скакухи, що мало не топталася під час стрибків по головах переляканих стариганів; ми сподівалися розтопити його, та ба, яке розчарування! Коли ми говоримо їй ніжні слова, підсичувані спогадом про її брутальність щодо інших, то бачимо раптом новий її лик і чуємо від неї, — і це лише увертюра! — що вона сором’язлива, що за знайомства з кимось німіє зо страху і що тільки через два тижні могла б із ним побалакати спокійно! Криця перевелася на бавовну, нам уже не треба чогось розбивати у цій дівчині, бо вона сама собою втратила свою стійкість. Сама собою, але, мабуть, і з нашої вини, бо наші ніжні слова, спрямовані до живого образу Брутальности, спонукали її — може, без усяких розрахунків з її боку — бути м’якшою. (Що нас спіткало розчарування лихо, зрештою, невелике, бо вдячність за таку сумирність, певно, вимагала від нас більшого, ніж утіха від приборкання зухвальства.)