Мабуть, треба, щоб ми добряче намучились через якусь істоту, аби в години перепочинку вона могла нам віддячитись тим самим миродайним спокоєм, який дарує природа. Мені не доводилося їй відповідати, як під час нашої розмови; щоправда, часом я мовчав і тоді, як вона говорила, але тепер, слухаючи її, я не засягав у її душу так само глибоко. Усе ще наслухаючи, ловлячи хвиля по хвилі, ніби невидимий бриз, заспокійливий шерех її чистого віддиху, я відчував перед собою чисту фізіологію існування; і ладен був зоставатися, зоріючи на неї, слухаючи її, так само довго, як колись лежав під місяцем простягнений на пляжі. Іноді можна було сказати, що море зачинає грати, що шторм відчувається аж у бухті, і я заходжувався, як її плесо, наслухати його хриплявого дихання.
Часом, задушливого дня, вона скидала, напівсонна, кімоно й кидала на фотель. Поки вона спала, я казав собі, що всі її листи — в кишеньці кімоно, куди вона їх завше клала. Підпису, сліду призначеного побачення було б мені досить, аби впевнитись у брехні чи розвіяти підозру. Коли я чув, що Альбертина спить міцним сном, я покидав ліжко, де вже віддавна дивився на неї без руху, і наважувався ступити один крок, підбурюваний жадібною цікавістю; я відчував, що секрет її життя, зім’ятий і безборонний, лежить тут, на цьому фотелі. Можливо, я робив цей крок ще й тому, що дивитися довго й нерухомо на того, хто спить, морочливо. І так, раз у раз озираючись, аби справдити, чи ж спить Альбертина, я добирався до фотеля. Приставав, довго дивився на кімоно — як раніше на Альбертину. Але (може, в цьому була моя помилка) я ні разу не діткнувся кімоно, не сягнув до кишені, не глянув на листи. Кінець кінцем, переконавшись, що мені не стане духу, я навшпиньки скрадався назад до ліжка і знову прикипав очима до заснулої, до тої, що мені не сказала б нічого, тоді як кімоно, повішене на бильці крісла, сказало б мені, певно, багато чого. І так само, як інші люди винаймають за сто франків номер у бальбецькому готелі, щоб дихати морським повітрям, я вважав за цілком природне витрачати ще більше на Альбертину, бо відчував її подих на своїй щоці, на її вустах, які я розхиляв своїми, куди через мій язик уходило її життя.
Але втісі спостерігати, як вона спить, не менш солодкій, ніж відчувати, як вона живе, клала край інша розкіш: дивитись, як вона прокидається. Та розкіш була ще глибшим і таємничішим виразом утіхи, що Альбертина живе в мене. Не раз пополудні, коли вона висідала з повозу, мені було приємно, що вона вертає до моєї оселі. Коли ж із глибини сну вона долала останні східці сонних марень, мені було ще любіше, що саме в моїй кімнаті вона повертається до свідомости й життя, аби за хвилину запитати в самої себе: «Де я?», і що, побачивши навколишні предмети, закліпавши очима від світла знайомої лампи, переконана, що прокинулась у мене в покоях, вона може собі відповісти: «Я в себе». У цю першу розкішну хвилину непевности мені було так, ніби я брав її у ще повнішу обладу, щойно тільки (замість можливих її повернень до своєї кімнати після виходів у місто) моя кімната — в ту мить як Альбертина її впізнавала — брала її у свої обійми, замикала в собі, і при цьому її очі залишалися незворушні, спокійні, ніби вона зовсім не спала. Розгубленість у першу мить пробудження виявлялася в її мовчанні, але не в погляді.
До неї повертався дар мови, вона казала: «Мій» або «Мій любий», відтак вимовляла те чи інше моє хрещене ім’я, а що в Оповідача те саме ім’я, що й у автора цієї книжки, то виходило: «Мій Марселю!» або «Мій любий Марселю!» Відтоді я не дозволяв нікому з моїх родичів називати мене «любий»: чудові слова, які мені мовила Альбертина, втрачали від цього свою неповторність. Мовлячи так, вона корчила гримаску, гримаска змінювалася невимушеним поцілунком. Прокидалася вона швидко, як і засинала.
Так само, як моє переміщення в часі, як можливість дивитися на дівчину, що сиділа коло мене обіч лампи, освітлена її сяйвом інакше, ніж сонцем, коли простувала вранці над морем, це реальне зростання Альбертининої вартости, самостійний дівчинин розвій не відігравали вирішальної ролі в тому, що тепер я дивився на неї інакше, ніж колись у Бальбеку. Багато років могло б пролягти між двома її образами і не викликати такої цілковитої зміни; зміна — засаднича й нагла — сталася тоді, коли я довідався, що мою приятельку трохи чи не виховала подруга мадемуазель Вентейль. Якщо колись я запалювався, коли в Альбертининих очах мені вбачалася таємниця, то нині я був щасливий лише тоді, коли з її очей, навіть з її щічок, не згірш виразистих, як її очі, щічок ніжних, а за хвилю вже раптом похмурих, як ніч, мені щастило вигнати всяку таємницю. Образ, якого я шукав, який приносив мені спокій, з яким я ладен був померти, була вже не Альбертина, наділена незнаним життям, а Альбертина, якомога прозоріша для мене (ось чому моя любов не могла бути тривалою, а якби й збереглася, то була б нещаслива, бо жодною мірою не задовольняла потреби таємниці); Альбертина, за якою не мрів далекий світ, Альбертина, яка не прагнула нічого іншого, — хвилинами мені здавалося, ніби це саме так, — ніж бути зі мною, бути в усьому подібною до мене, бути Альбертиною, чий образ означав тільки те, що було моє, а не морок невідомости. Якщо отак, із тривоги за когось, із непевности, чи зумієш ти його втримати, а чи він утече, постало кохання, тоді це кохання позначене відбитком струсу, що його породив, і мало нагадує те, що ми бачили досі в коханій істоті. І тільки дещиця моїх перших вражень від Альбертини, Альбертини пляжниці, жила й далі в моєму почутті до неї; нічого не вдієш — давні враження займають лише невеличке місце в такому коханні з його несамовитістю, його муками, потребою пестощів і втечею до спокійного й тихого спогаду, з прагненням сховатися в ньому і більше нічого не знати про кохану, навіть якби можна було докопатися до чогось огидного, — ба навіть із прагненням вірити тільки цим давнішим спогадам, — таке кохання зіткане з чогось зовсім іншого!