Якої надзвичайної ваги зненацька набувають начебто зовсім благенькі речі, коли кохана істота (або ще не кохана тільки за браком облудности), приховує їх від нас! Само собою страждання не завше викликає у нас почуття любови або ненависті до того, хто його спричиняє; до хірурга, який завдає нам болю, нам байдуже. Але нас дивує, коли жінка ще недавно запевняла, ніби ми для неї все, не бувши всім для нас (жінка, яку нам приємно бачити, цілувати, тримати на колінах), а сьогодні з її раптового пручання ми відчули, що вона не наша. Тоді розчарування будить у нас іноді забуте почуття давньої туги, про яку, одначе, ми знаємо, що викликала її не ця жінка, а ціла хура інших зрад, нагромаджених у нашій минувшині; справді-бо, де взяти одваги, щоб жити, як не зробити необачного руху, щоб уберегтися від смерти, у світі, де любов народжується тільки з брехні і зводиться лише до потреби заспокоєння нашої муки тією істотою, що її завдала? Аби вийти із пригніченого стану, спричиненого відкриттям цієї брехні та цього опору, ми можемо вдатися до гірких ліків — почати впливати на ту, що нам опирається і бреше; впливати наперекір її волі, за допомогою істот, які займають у її житті, як ми відчуваємо, більше місця, ніж ми самі; почати брехати, викручуватися, стаючи дедалі огиднішими в її очах. Але нестерпна мука від такого кохання змушує хворого у зміні пози шукати оманливого зцілення. Овва! На подібних способах упливу нам не збуває! І жахітність такої любови, народженої лише з неспокою, у тім, що ми без упину пережовуємо в нашій клітці порожні слова; ба більше, істоти, яких ми кохаємо, рідко подобаються нам завдяки фізичній бездоганності: вибір робить не наш свідомий смак, а випадкова хвилина туги, хвилина, розтягнена без кінця-краю хибкістю нашого характеру, яка повторює щовечора наші спроби і докочується до вжитку заспокійливих засобів.
Певна річ, моє кохання до Альбертини не було найубогішим коханням, до якого можна опуститися через слабку волю, бо воно було не зовсім платонічне. Альбертина задовольняла бажання мого тіла і при цьому виявляла інтелігентність. Але тут я передаю куті меду. Мене вражала не її інтелігентність, а якесь двозначне слівце, що кидало тінь на її вчинки; я силкувався згадати, що саме вона сказала, яким тоном, якої миті, у відповідь на які слова; відтворити подумки весь діалог, коли саме їй захотілося візитувати Вердюренів, і яке з моїх слів змусило її спохмурніти. Коли б ішлося про найважливіший для мене факт, то й тоді я не завдавав би собі стільки мороки, аби з’ясувати його автентичність, воскресити його атмосферу та колорит. Зрозуміло, тривога, сягнувши того щабля, коли вона робиться нестерпною, іноді вщухає на один вечір. Нас теж запрошено на свято, на яке збирається наша кохана і над справжнім сенсом якого ми сушимо голову вже кілька днів; коханка усміхається тільки до нас, розмовляє тільки з нами; ми відпроваджуємо її додому, а тоді, позбувшись страху, можемо, нарешті, втішатися цілковитим спокоєм, здатним покріпити нас, як покріплює міцний сон після довгої прогулянки. Але найчастіше все зводиться до того, що ми починаємо тривожитися вже на інший лад. Якісь слова, сказані ради нашого святого спокою, спрямовують наші підозри на новий слід. Безперечно, такий спокій вартий того, щоб за нього платити дорого. Та чи не простіше було б не купувати собі доброхітно, та ще й дорожчим коштом, самої тривоги? Зрештою ми знаємо, що хоч би який глибокий був перепочинок, неспокій і так візьме гору. Часами його навіть розбуркує якась заспокійлива фраза. Вимоги наших ревнощів та сліпота нашої довірливости куди більші, ніж може собі уявити кохана жінка. Якщо вона щиро присягається, що якийсь чоловік для неї тільки приятель, вона тяжко вражає нас, визнаючи те, чого ми не підозрювали, — що він її приятель. Коли вона, доводячи свою щирість, розповідає, як вони разом чаювали ще сьогодні по обіді, то за кожним її словом те, що досі лише витало і мріло, вбивається для нас у плоть. Вона признається, що він схиляв її до любощів із ним, і ми катуємося, уявляючи, як вона вислуховувала його улещання. Вона відкинула їх, — хвалиться вона. А ми зараз же на саму згадку про її розповідь застановляємося: чи вона справді дала одкоша? Вона стільки нам наторохтіла, але в її словах бракувало логічного зв’язку, а саме логіка більше за факти є показником істини. І при цьому вона так згорда кинула цю фразу: «Я йому сказала — ні, категорично!», — таке гордування з’являється в жінок усіх верств, коли ті брешуть. І треба їй ще й дякувати за те, що дала відкоша, своєю лагідністю заохотити її і надалі до таких жорстоких звірянь. Хіба що ми здобудемося на зауваження: «А якщо він уже заводив із вами такі речі, то чому ж ви згодилися з ним чаювати?» — «А щоб він не мав до мене пересердя і не казав, що я з ним не ласкава». І ми навіть не сміємо відповісти, що після одкоша, може, їй би ліпше бути ласкавішою з нами…