Альбертина лякала мене, схвалюючи мої запевнення (аби не нашкодити їй), що я їй не коханець. «Зрештою, — додавала вона, — ви й справді не коханець». Так-то воно так, може, я не в повному розумінні коханець, але в такому разі все, що ми робили між собою, вона робить із кожним, хоча присягається, що він їй не коханець. Вивідати за всяку ціну, що Альбертина думає, кого бачить, кого кохає, — як дивно, що я жертвував усім ради цієї потреби! Адже цю саму потребу знати імена, факти я відчував і щодо Жільберти, а тепер мені до них байдуже. Я здавав собі справу, що самі собою Альбертинині вчинки важать не більше. Цікаво, що перше почуття, розпушуючи дещо наше серце, торує шлях до інших захоплень, але не дає нам — попри ті самі об’яви і страждання — способу зцілитися від них. Зрештою, чи треба знати якийсь конкретний факт? Хіба не зразу дізнаються якимсь дивом про брехливість та про потаємну вдачу жінок, які щось приховують? Чи можливі тут помилки? Жінки уперто відмовчуються, тоді як нам так хочеться потягти їх за язика. І ми відчуваємо, що свого спільника вони запевнили: «Я німа як могила. Від мене ніхто ні про що не дізнається. Мовчок».
Ми офіруємо свій маєток, своє життя ради якоїсь істоти, а проте знаємо, що за десять років, рано чи пізно, відмовимо їй у багатстві і волітимемо довголіття. Бо тоді та істота буде вже відчахнута від нас гілка, вона сама вона — ніщо. З коханою нас пов’язує незліченне коріння, тисячі ниток, зітканих зі спогадів про вчорашній вечір, з надій на завтрашній ранок, всі ці безперервні тенета навичок, з яких нам годі виборсатися. Робом скнар, які громадять із гойности, ми марнотратники, які циндрять зі скнарости, ми офіруємо своє життя не так коханій, як усьому тому, що вона зуміла виснувати круг себе з наших годин, з наших днів, усьому тому, поруч із чим життя ще не прожите, життя, наскільки це можливо, прийдешнє, здається нам чимось примарнішим, відрубнішим, не таким інтимним, не таким нашим. Нам треба б порвати ці пута, куди важливіші, ніж вона сама, бо вони породжують у нас хвилеві обов’язки щодо неї: скажімо, обов’язок не сміти покинути її з остраху принизити себе в її очах, тоді як згодом ми зробимо це без вагань, позаяк, розлучена з нами, ця особа перестане бути нами, а насправді ж ми беремо на себе обов’язки єдино щодо самих себе, хай би навіть вони через очевидну суперечливість мали довести нас до самогубства.
Якщо я не кохав Апьбертини (чого не був певен), то її місце в моєму житті не можна було назвати якимось надзвичайним: ми живемо лише з тими, кого не кохаємо, з ким спряглися, аби лиш убити незносну любов, байдуже, про кого йдеться — про жінку, про країну чи про жінку, яка містить у собі країну. Ми навіть боїмося, що покохаємо її знов у разі нової розлуки. З Альбертиною я ще до цього не дійшов. Її брехня, її зізнання змушували мене дедалі дошукуватися істини. З брехнею вона не розминалася, ба більше, їй мало було брехати як усякій істоті, яка відчуває себе коханою, вона була просто стобрехою: навіть висловлюючи про когось нібито правду, щоразу казала щось інше; між її зізнаннями, рідкими, уривчастими, залишалися — в тому, що пов’язувалося з минувшиною, — великі білі прогалини, де я мусив накреслити, а для цього спершу вивчити, її життя.
Що ж до теперішности (наскільки я міг тлумачити пророчі Франсуазині слова), то тут Альбертина вже навіть не побріхувала, а просто в брехунівку заїздила, тож «одного чудового дня» мені таки мало б відкритися те, що буцімто знала Франсуаза (вона давала, ніби їй відомо все, тільки вона не хоче мені сказати) і про що я не смів її питати. Зрештою у Франсуазі жевріли, звичайно, ті самі заздрощі, які штовхали її колись переслідувати Евлалію, от вона верзякала всіляку бредню і напускала такого туману, що зразу пахло інсинуацією, скажімо, запевняла, що сірома бранка (аматорка жінок) збиралася пошлюбити будь-кого, тільки не мене. Якби це було так, то звідки Франсуаза, попри свою радіотелепатію, прознала б про це? Звісно, Альбертинині розповіді не можуть розв’язати цієї загадки, бо щодня були такі строкаті, як кольори дзиґи, коли та перестає крутитися. Зрештою було видно, що Франсуазиними устами промовляє зненависть. Не минало й дня, щоб я, коли вдома не було матері, не вислуховував, набравшись терпіння, таких-от натяків: «Звісно, панич людина добра, і я завжди буду паничеві вдячна (напевно, Франсуаза мовила так, щоб спонукати мене купити собі права на її вдячність), але дім наш заповітрений, відтоді як паничева доброта впустила сюди лайдацтво, відтоді як сам розум потурає дурепі, якої світ не бачив, відтоді як ум, манери, дотеп, гідність справжнього княжати дають собою поневіряти найплюгавішій і найвульґарнішій ледащиці, дозволяють тесати собі кілки на голові й принижувати мене, а я ж бо вже сорок років, як у вашій родині».