Франсуаза дихала лихим духом на Альбертину надто за те, що нею, Франсуазою, має командувати ще хтось, окрім нас; а також за те, що їй додавалося хатньої роботи, що наша стара служниця надсаджує своє здоров’я (а проте сама вона відмовлялася від сторонньої допомоги: «Так, ніби я ні на що не придатна!»). Оце й була справжня причина її дратівливости, вибуху її злости. Звичайно, вона прагнула вигнання Альбертини-Естер. То було заповітне Франсуазине бажання. Якби це відбулося, стара служниця втішилася б. Але, на мою думку, грало тут ролю не лише це. Така зненавида могла виникнути лише в розбитому тілі. І ще більше, ніж шани, Франсуаза потребувала сну.
Поки Альбертина переодягалася, я, налаштований діяти, схопив слухавку і викликав невблаганні Божества, але тільки нарвався на їхню лють, яка знайшла свій вираз у слові: «Зайнято». Справді, Андре з кимось розмовляла. Чекаючи, поки вона закінчить, я міркував, чому (коли стільки малярів намагаються воскресити жіночі портрети XVIII сторіччя, де вигадлива мізансцена є приводом до гримасок очікування, невдоволення, цікавосте, мрійливосте) жадний із наших сучасних Буше[19] чи Фрагонарів не намалював замість «Листа» «Клавесину» тощо сцени, яку можна б назвати «Біля телефону»: на устах у слухачки грає мимовільний усміх, тим щиріший, що слухачка певна, що ніхто її не бачить.
Нарешті Андре почула мене: «Ви завтра прихопите з собою Альбертину?» — спитав я; вимовляючи Альбертинине ім’я, я згадав про ревнощі, які збудив у мені Сванн, говорячи свого часу на рауті у принцеси Ґермантської: «Зайдіть по Одетту». Я подумав тоді, яка сила таїться все-таки в імені, що, на слух усіх і на слух самої Одетти, лише у Сваннових устах лунало по-власницькому. Узяти зажма і звести до одного слова ціле життя — яким же це солодким видавалося мені щоразу, коли я був закоханий! Але по-справжньому ти можеш це слово вимовити, коли воно вже тобі збайдужіло, або коли звичка, не пригашуючи свіжосте почуття, обертає відраду в муку. Лжа — це абищиця, як мовиться, що вибрешемо, те й наше, та й підноситься все з усмішечкою, без усякої думки про шкоду ближньому, а все ж лжа — це лжа. Одначе ревнощі терплять лжу, бачучи більше, ніж вона виставляє для ослони (нерідко наша подружка відмовляється провести з нами вечір і йде натомість до театру, аби тільки ми не бачили, як зле вона виглядає), й заразом лишаються сліпі до того, що криє в собі правду. Але вирвати затаєне вони не годні, бо ті, хто клянеться не брехати, навіть із ножем при горлі ні за що не зрадять самих себе. Я знав, що тільки я в розмові з Андре можу вимовити в такий спосіб: «Альбертина». А проте я відчував, що я ніщо для Альбертини, для Андре, для себе самого. А ще я розумів, об який мур б’ється любов. Ми собі уявляємо, що її об’єкт — це істота, яка може лежати біля нас, замкнена в тілесній оболонці. Гай-гай! Любов — це розпростертість цієї істоти на всі пункти простору й часу, які ця істота займала і буде займати. Якщо ми не маємо, як вона, контакту з конкретною місцевістю, з конкретною годиною, то ми не володіємо й нею самою. Ми не можемо сягнути всіх цих пунктів. Якби хтось нам їх указав, ми ще, може, здолали б дотягнутися до них. Але ми шукаємо помацки, не знаходячи їх. Звідси недовіра, заздрість, переслідування. Ми марнуємо дорогий час на манівцях і проходимо повз правду, так і не вхопивши тропи.
Аж це одне з гнівливих божеств, поставлених над меткими як дзиґа, служницями, обурилося, що я взяв слухавку і мовчок. «Прошу пана, номер вільний, я давно вже з’єднала вас, глядіть — роз’єднаю». Але далі нагінки воно не пішло і, викликаючи Андре, сповило її — подібно на великого поета, яким є завше телефоністка, — особливою атмосферою оселі, дільниці, самого життя Альбертининої приятельки. «Се ви?» — спитала Андре, чий голос долетів до мене як стій завдяки Богині, наділеній владою надавати звукам блискавичної швидкосте. «Послухайте, — відповів я, — їдьте куди хочете, хоч на край світу, тільки не до пані Вердюрен. Треба будь-що віднадити від неї Альбертину». — «Але ж… бачте, вона якраз туди завтра й вибирається». — «А!»
19
Франсуа Буше (1703–1770) — французький маляр, рисувальник, декоратор і гравер. Малював лібертинські сцени і ню, метр галантного малярства.