Серед причин, чому ненька писала мені щодня (не забуваючи пересипати листи цитатами з пані де Севіньє), був спогад про бабусю. Мама писала: «Пані Сазра влаштувала для нас затишне сніданнячко, таке, на яке здатна лише вона: подібні трапези, як сказала б твоя сердешна бабуся, позичивши вислів у пані де Севіньє, вражають не так велелюддям, як самотністю». Десь у перших своїх листах я з дурного розуму взяв та й написав нені: «Твоя мама зараз же розпізнала б, від кого лист, із наведених цитат». Через три дні мені віддано віть за віть: «Любий мій синашу! Якщо ти хотів, згадуючи про мою маму, шпигнути мене посиланням на пані де Севіньє, вона відповіла б тобі, як пані де Ґріньян: «То вона ніким тобі не доводиться? А я гадала, це твоя кревна».
Я чув ходу моєї приятельки, як та покидала свій покій чи вертала назад. Я дзвонив, бо то була пора, коли Андре мала заїхати по Альбертину з шофером, Морелевим другом, посланим від Вердюренів. Я робив Альбертині туманні натяки, що колись ми поберемося, але формально руки не просив; сама вона, зі скромности, у відповідь на мої слова: «Не знаю, але це цілком можлива, як на мене, річ», із сумним усміхом похитуючи головою, кидала: «Ні, не бути цьому», що означало: «Я безпосажна». І, не перестаючи правити про майбутнє, що «все це ще вилами по воді писано», я тим часом усіляко намагався розважити її, скрасити її життя, силкуючись — може, несвідомо — збудити в ній охоту вийти за мене. Вона сміялася, споглядаючи навколишню пишноту. «Уявляю, як казилася б мати Андре, якби я пошилася в даму, таку саму багату, як вона, даму, яка має, як вона висловлюється, «коні, виїзд і картини». Що? Невже я про неї вам не розповідала? О, то цяця! Найкумедніше, що вона пхає до одної купи картини, коні й повози — для неї все це однакова красна ціна!»
Пізніше ми побачимо: хоча Альбертина й досі не позбулася дурнячого лексикону, а все ж могла подивувати своєю тямовитістю. Але мені до цього було байдуже. Жіноча дотепність ніколи мене не цікавила. Єдино доморослий Селестин розум мене підкупав. Я мимоволі всміхався, коли, наприклад, користаючи з Альбертининої відсутносте, вона озивалася до мене: «Захмарне божество засідає на ліжку!» Я заперечував: «Але дозвольте, Селесто, чому саме захмарне божество?» — «О, якщо ви гадаєте, що бодай тріньки схожі на тих, хто ходить по нашій грішній землі, то геть помиляєтеся!» — «Але чому «засідає на ліжку»? Ви ж бачите, я лежу». — «Та де ж ви лежите? Хіба так лежать? Ви сюди злетіли! Ви в білій піжамі ще й крутите шийкою, чисто тобі голубок».
Альбертина, навіть верзякаючи казна-що, висловлювалася зовсім не так, як заледве кілька років тому в Бальбеку, ще піддівком. Тепер вона збивалась і на політику й, обурюючись якоюсь прикрою для неї подією, заявляла: «Далебі, це якесь людоїдство!» І, мабуть, чи не в цю добу навчилася громити погано написані, на її думку, книжки: «Вони-то, може, й цікаві, але автори награмузляли, як курка лапою».
Заборона входити до мене, поки я не подзвоню, дуже її розважала. Перебравши нашу родинну любов до цитат, вона читала напам’ять репліки з п’єс, які грала колись у кляшторі і які, як я сказав їй, мені сподобалися, і завжди порівнювала мене з Агасфером[3]:
Фізично Альбертина теж змінилася. Її довгасті сині очі стали не ті: видовжилися ще більше; колір очей зберігся той самий, але вони ніби зволожилися. Отож коли вона заплющувалася, здавалося, наче дві фіранки застували вигляд на море. І головно ця деталь, гада, стояла в мене перед очима, коли я розлучався з нею на ніч. А вранці я довго з подивом розглядав хвилясте її волосся, наче бачив його вперше. Бо що може бути чудовішого за вінець перевитих чорних фіялок над усміхненим дівочим поглядом? Усміх обіцяє більше дружбу, а блискучі завої гривок-квіток дихають чуттєвістю, вони здаються текучою плоттю і розпалюють гострішу жагу.
3
Агасфер — або Агашверош, перський цар, герой трагедії Расіна «Етер», звідки і взято цитату.