Тут мені довелося на хвилю урвати й насваритися, бо Франсуаза — ніби то було щось прикре, як щеплення віспи, і таке саме небезпечне, як літак, — відмовлялася навчитися телефонувати, що звільнило б нас від мороки брати рурку (вона могла б це легко освоїти), зате одразу впихалася до моєї кімнати, щойно тільки я заводив довірчу розмову, не призначену для її вух. Нарешті вона вийшла, пововтузившись коло розкиданих речей, які лежали від учора і могли любісінько залишатися на своєму місці ще годину, та підкинувши у вогонь поліно, хоча мені й так гаряче було від того, що в мене стоять над душею, а також зі страху, що мене роз’єднає телефоністка. «Даруйте, — сказав я Андре, — мені тут заважали. Чи певна то річ, що завтра вона збирається до Вердюренів?» — «Цілком певна, але я можу сказати, що вам це не до душі». — «Ні, навпаки, можливо, я виберуся з вами». — «Ах!» — вигукнула Андре голосом уявки невдоволеним і нібито зляканим моєю одвагою, у якій, зрештою, мене тільки утвердила. «Що ж, до побачення, перепрошую за зовсім даремний дзвінок». — «Що ви! — заперечила Андре і додала (в міру того як телефон увіходив у вжиток, телефонні розмови почали розцяцьковувати орнаментом особливих фраз, достоту як колись «чаювання»): — Дуже була рада почути ваш голос».
Я міг би сказати те саме, і то щиріше, ніж Андре, бо від якогось часу був дуже чутливий до її голосу, хоча спершу не помічав, що він так різниться від інших. Пригадалися мені ще й інші голоси, голоси переважно жіночі, одні вповільнені точністю питання і напругою уваги, інші задихані, навіть уривані, на хвилі ліричної оповіді; пригадалися по черзі голоси кожної знайомої дівчини в Бальбеку; потім голос Жільберти, потім — бабусі, потім — дукині Ґермантської; всі вони були відмінні, сказати б, скуті ковалем на мову кожної, зугарні грати кожен на своєму інструменті, і я подумав, яким благеньким повинен видаватися концертик у Раю трьох-чотирьох янголів-музик із образів давніх майстрів, коли злинає до Бога десятками, сотками, тисячами голосів зграйна, гримка, хорова Алілуя. Перш ніж покласти слухавку, я подякував кількома покутними словами Тій, що верховодить над швидкістю звуків, за її ласкаву згоду вжити своєї влади, аби з льоту доправити на місце мої смиренні слова, зробивши їх швидшими за громову гуркотняву. Але моя подяка зависла в повітрі — сполучення урвано.
Альбертина вступила до мене в чорній атласній сукні, яка ще підкреслювала її блідість, роблячи з неї анемічну і холеричну парижанку, хирну від браку повітря, міської тісноти і, може, від нахилу до гріха. Очі її здавалися тривожно-верткими, бо їх не веселила рожевість щічок. «Вгадайте, — сказав я, — кому я оце телефонував? Андре». — «Андре? — скрикнула Альбертина з надмірними, як на таку просту новину, подивом і хвилюванням. — Маю надію, що вона не забула вам сказати, що ми спіткали недавно пані Вердюрен?» — «Пані Вердюрен? Не пригадую», — відповів я з такою міною, ніби думав про щось інше: не хотілося показувати, що мене обходить ця зустріч, і зраджувати Андре, яка сказала мені, куди Альбертина вибирається взавтра. Та хто знає, чи Андре не зраджує мене? Може, завтра вона доповість Альбертині про моє прохання ні за що не пускати її до Вердюренів? Хто знає, може, вона вже призналася, що це не перше таке доручення з мого боку? Вона хрестилася, що держка на язик, але її присяганням перечило те, що від якогось часу з личка Альбертининого зникла довіра, якою вона обдаровувала мене так довго.
Любовні досади іноді прищухають, але тільки з тим, щоб відродитися в іншій відміні. Ми бідкаємось, бачучи, що кохана вже не кидається нам на шию, не жартує з нами, як попервах, надто ж болить нам те, що, втративши жагу до нас, вона знов запалюється нею до інших; потім від цього страждання відриває нас нова, ще лютіша мука: підозра, що вона нас одурила стосовно вчорашнього вечора, що вона, звісно, зрадила; ця підозра теж розвіюється, ніжність коханки нас заспокоює; аж це в умі спливає якесь забуте слівце; нам хтось сказав, що вона «вулкан», а з нами вона завше стримана; ми пробуємо уявити, як вона яріє з іншими, ми відчуваємо, як мало ми важимо для неї, ми бачимо вираз нудьги, туги, смутку, який з’являється на її обличчі в нашім товаристві; ми помічаємо (що те похмуре небо) буденні сукні, які вона вдягає для нас, приберігаючи для інших туалети з тих ранніх часів, коли вони так і брали на себе наші очі. Натомість, якщо вона з нами лагідна, яке це блаженство! Та за мить, побачивши її заклично висунутий язичок, ми думаємо про те, як часто в такий самий спосіб надила вона дівчат. Може, навіть, як вона зі мною і не думає про них, цей знак — що то звичка! — став уже машинальним? І відчуття, що з нами їй нудно, повертається. Аж це страждання враз мізерніє на думку про паскудну таємницю її життя, про невідомі зелені затишки, де вона побувала і де може бувати й нині о тій порі, коли вона не з нами, якщо тільки не збирається втекти туди назавше; про місця, далекі від нас, місця не наші, де вона щасливіша, як із нами. На такому повільному вогні й обертається рожно наших ревнощів.