Отож — можливо, завтра, — Альбертині схочеться зажити таких годин! Переді мною був вибір: перестати страждати або перестати кохати. Бо кохання спершу народжується з жаги, а згодом живе лише болісним неспокоєм. Я відчував, що частина Альбертининого життя вислизає мені з рук. Кохання у своїй болісній тривозі, як і в щасті жадання, домагається всевладдя. Воно виникає, існує лише остільки, оскільки залишається щось завойовувати. Ми кохаємо лише те, чого не посідаємо цілковито. Альбертина брехала, кажучи, що, мабуть, не поїде до Вердюренів, а я брехав, кажучи, що мені хочеться вибратися до них. Вона домагалася одного: щоб я її завтра не супроводжував, а я, вразивши її проектом, якого аж ніяк не збирався виконувати, пробував намацати в ній найболючішу точку, відчути її приховане бажання і змусити її визнати, що моя завтрашня присутність перешкодила б їй вдовольнити його. Зрештою так і сталося, бо вона раптом передумала їхати до Вердюренів. «Якщо ви не хочете візитувати Вердюренів, — сказав я, — можна поїхати до Трокадеро на чудову бенефісну виставу». Вона вислухала мою раду з болісною міною. Гай-гай, я знову був із нею грубий, як у Бальбеку, під час моїх перших нападів ревнощів. Вона зажурилася, а я заходився сварити свою приятельку, наводячи аргументи, які мені, бувало, ще маленькому, так часто наводили батько-матір і які видавалися моєму не тямкому дитинству тупими й жорстокими. «Е, ні, попри вашу смутну міну, — сказав я Альбертині, — я не можу вас жаліти; я жалів би вас, якби ви були хворі, якби з вами сталося нещастя, якби помер якийсь ваш родич; хоч ні, це вас не засмутило б: надто вже фальшива ваша вражливість, судячи з того, що ви розтрачуєте її на бозна-що. Зрештою я невисокої думки про добросердя людей, які придурюються, ніби люблять нас, а самі нездатні зробити для нас простенької послуги і які, хоч і думають буцімто лише про нас, такі неуважні, що забувають кинути нашого листа, від якого залежить наше майбутнє».
Всі ці слова (більшість того, що ми говоримо, це тільки повторення!) я чув з уст матері; вона любила тлумачити мені, що не треба змішувати справжню вражливість із сентиментальністю, з тим, що німці (чиєю мовою вона захоплювалася, попри дідову нехіть до цього народу) називають Empfindung[20] та Empfindelei[21], а одного разу, коли я плакав, мати добалакалась до того, що Нерон, може, був людиною нервовою, але від цього не був кращий. Власне, я нагадував рослину, яка роздвоюється, йдучи в ріст: з-поза плаксія, яким я був у дитинстві, виглядав тепер зовсім інший чоловік, розсудливий, суворий суддя хворобливої вражливости інших, якась подоба того, чим були для мене мої батьки. Кожен із нас неминуче продовжує в собі життя своїх предків, тож-бо врівноважений і ущипливий йогомость, якого не було в мені спершу, потім долучився до вражливого і злився з ним, і це цілком натурально, бо такі були мої батьки. Ба більше, коли витворилося це нове я, воно знайшло свою вже готову мову в спогаді про іронічну і докірливу мову, якою говорили зі мною, якою я мав говорити з іншими нині. Лунала вона цілком природно у моїх вустах, чи то завдяки міметизму і асоціятивному зв’язку зі спогадами, чи то завдяки тому, що життєва сила, без мого відома, наче на листку рослини, карбувала в мені таємничі й тонкі інкрустації тих самих інтонацій, жестів, поз, які мали мої родичі. Зрештою моїй матері іноді здавалося, ніби прийшов батько, коли я стукав у двері схожим на його стуком; а все тому, що в мені плинули таємні підсвідомі струми, під впливом яких навіть пальці моїх рук — і ті діяли, як у моїх батьків.