І розсміялася отим своїм особливим сміхом, що так мене хвилював. Я відповів, підхопивши жарт:
Але з обави, як би вона його коли не порушила, поквапився додати: «Хоча я був би лихий, якби ви мене розбудили». — «Знаю, знаю, не бійтеся», — сказала Альбертина. Щоб пом’якшити свої слова, я додав, не перестаючи розігрувати сцену з «Естер» (тимчасом як невгавучі вуличні крики пробивалися крізь нашу балачку):
(а про себе подумав: «Авжеж, при ній я часто нудьгую».) І згадавши, що відповіла мені Альбертина напередодні, з яким перебільшеним запалом дякувала вона за те, що я відмовив її від візити до Вердюренів, я сказав (аби вона і далі слухалась мене в усьому): «Альбертино! Ви звіряєтесь не на мене, хто вас кохає, а на тих, хто вас не кохає». (Ніби не цілком природна річ — стерегтися тих, хто нас кохає, єдиних, хто зацікавлений у тім, щоб нас ошукати з метою щось вивідати, чомусь запобігти!) І на додачу ще й збрехав: «Власне, ви не вірите, що я вас кохаю; ось що кумедно! І так воно і є, я вас не божествлю». Тепер дійшов ряд брехати вже їй: вона зауважила, що діймає віри лише мені, а потім щиро запевнила, що знає про моє кохання до неї. Але ці слова не виключали переконання, що вона не вважає мене за брехунця та шпигуна. Здавалося, вона прощає мені, немовби вбачала в цьому прикрий наслідок великого кохання або ніби й сама почувалася тут не безгрішною».
«Благаю вас, ясочко, жадних вибриків, як минулого разу! Подумайте, Альбертино: лихо приключки шукає!» Звичайно, я не зичив їй зла. Але яке б це було щастя, якби їй прибандюрилося з усіма кіньми заїхати куди їй заманеться, хоч до дідька в зуби, і ніколи більше не вертатися додому! Як би це все спростило: хай вона живе собі десь щасливо, не хочу знати й де! «О, я знаю: ви б не пережили мене й два дні, ви б укоротили собі віку».
Отак-то ми перекидалися брехливими словами. Та коли ми хочемо сказати правду глибшу, ніж тоді, коли ми щирі, то іноді обираємо інший шлях.
«Вам не докучає весь цей вуличний гармидер? — спитала вона. — Я його обожнюю. Але у вас такий чуйний сон!» Навпаки, часами я спав дуже твердим сном (я вже відзначав це, але випадок, який скоро станеться, спонукає мене нагадати про цю обставину), а надто як засинав уже над ранок. Оскільки такий сон, пересічно, покріплює десь учетверо дужче, він здається заснулому десь учетверо довшим, тоді як насправді він учетверо коротший. Ця чудова помилка (множення на шістнадцять) прикрашає пробудження і вносить у життя справжнє оновлення, подібне до тих великих змін ритму, завдяки яким у музиці вісімка в анданте триває так само довго, як половинка у prestissimo[27] — змін незнаних у стані, коли людина чуває. Життя наяву майже завжди те саме — звідси розчарування, знайоме мандрівцеві. Щоправда, здається, ніби сонні привиддя зіткані з найгрубшого життєвого матеріялу, але ця матерія у них перероблена, подрібнена, розтягнута так, що жодна чинна в яві часова межа не заважає їй сягнути запаморочливих високостей, де її вже не впізнати. У такі щасливі для мене поранки, коли губка сну стирала з мого мозку знаки щоденного порання, накреслені в ньому, як на чорній дошці, мені треба було пробудити до життя мою пам’ять; зусиллям волі можна заново навчитися того, що амнезія сну чи якогось пароксизму занурила в забуття і що відроджується поступово, в міру того як очі розплющуються чи попускає параліч. За кілька хвилин я проживав стільки годин, що, погукавши Франсуазу і бажаючи говорити з нею мовою, відповідною до дійсносте й пори дня, я мусив увімкнути всі внутрішні гальма, щоб не сказати: «То що, Франсуазо, вже п’ята, а я вас не бачив від пообіддя вчорашнього дня». Відтак, приборкуючи свої сонні марення, наперекір їм і самому собі, я бовкнув безсоромно, хоча щосили намагався заціпити собі рота, щось зовсім протилежне: «Франсуазо! Уже десята!» Я говорив не десята ранку, а просто десята, щоб ця невірогідна десята була вимовлена щонайприроднішим тоном. Одначе вимовити ці слова замість тих, що на умі мотаються у пробудженого зі сну, вимагало від мене такої надсади, з якою хтось, скочивши на ходу з потяга і біжучи кілька хвилин уздовж колії, силкується не впасти. Він жене якийсь час, бо середовище, що він покинув, було середовищем, розігнаним великою швидкістю на відміну від нерухомого ґрунту, з яким його стопи насилу освоюються.