Певне одне: розповідь механіка, розвіявши всякий страх, що Альбертина мене зраджує, викликала в мене збайдужіння до неї і втрату цікавости до того, як вона збавила версальський день. А все ж навряд щоб шоферових пояснень на виправдання Альбертини, тепер мені не надто цікавої, виявилося досить, аби мене так швидко заспокоїти. Вже кілька днів на лобі моєї красували два прищики і, мабуть, ще більше вплинули на моє любовне почуття. Нарешті ще дужче відвернуло мене від неї (аж так, що я згадував про її існування лише при зустрічі) незвичайне зізнання Жільбертиної покоївки, здибаної випадково. А довідався я ось про що: за щоденних моїх гостин у Жільберти, моя амантка була закохана в одного молодика і сходилася з ним куди частіше, ніж зі мною. Якийсь час я тоді її підозрював і брав на спитки цю покоївку. Але, знаючи, що я гину за Жільбертою, вона під той час усе заперечувала і присягла, що панна Сванн ніколи не бачиться з цим молодиком. Нині ж, обізнана з тим, що моє кохання давно згасло, що я вже кілька років залишаю всі Жільбертині листи без відповіді, — а може, ще й тому, що покоївка більше в неї не служила, — вона сама ні з того ні з сього розповіла про Жіпьбертине захоплення, досі мені геть незнане. їй це видавалося цілком природним. Раніше, згадуючи її тодішні присягання, я думав, що вона лишилася ні в що не втаємничена. Де там! Вона ще й бігала на загад пані Сванн попередити молодика, що та, кого я кохав, зараз сама! Кого я кохав тоді… І тут я загадався: чи ж давнє моє кохання і справді минуло, якщо покоївчина розповідь так мене прибила? Я не вірив, щоб ревнощі могли пробудити згасле кохання, і припускав, що мою гризоту навіяло — принаймні частково, — вражене самолюбство, адже багато дівчат, яких я не любив і які в тамту пору, ба навіть трохи пізніше — відтоді все дуже змінилося — мене цуралися, добре знали, що Жільберта мене оступачувала. І ще я намагався зрозуміти минулою датою, чи в моєму романі з Жільбертою не відігравало звичайне самолюбство, якщо нині так болить думка, що всі такі щасливі для мене хвилини милощів видавалися в очах усіх несимпатичних мені людей лише комедією з боку Жільберти. В кожному разі, хоч би що то було, любов чи самолюбство, Жільберта майже вмерла у моїй душі, але не цілком, і ця прикра обставина ще більше перешкоджала мені панькатися з Альбертиною, яка посідала так мало місця в моєму серці.
А проте (повертаючись після такого довгого відбігу до неї та до її підозрілої версальської поїздки), я відчував щоразу певні прикрощі, коли при розборі паперів мій погляд падав на версальські поштівки. Виходить, серце можуть краяти, перетинаючись одне з одним, двоє ревнивих почуттів, кожне щодо іншої особи? І мені подумалось: якщо механік не така вже порядна людина, то узгодженість його другої версії з Альбертининими поштівками не варта дірки з бублика, бо що ж іще посилати з Версалю, як не Палац чи Тріанон, якщо поштівки вибирав не естет, закоханий у якусь статую, або дурень, який віддає перевагу «видові» на станцію конки або на Шантьєрський двірець. І то ще й даремно я взиваю його «дурнем», бо такі поштівки не завше купляє якийсь турок, просто так, навмання, як документ своїх відвідин Версалю. Людям інтелігентним, митцям по дворічному проживанні у Сієні, Венеції, Ґренаді, все там увірювалось, і вони казали про найзадрипаніший омнібус, про перший-ліпший вагон: «Що за краса!» Потім ця пошесть минула, як минає багато інших. Я не певен, чи не відбувається поворот до трактування «руйнації шляхетних забутків старовини як блюзнірства». У кожному разі вагон першого класу вже не вважається апріорі за щось досконаліше, як венеційський Святий Марко. І хоч можна почути: «У цьому й полягає життя, озиратися назад неприродно», але віз і нині там. Про всяк випадок, цілком покладаючись на шофера і воліючи, щоб Альбертина не могла посіяти його в дорозі (причому він не посмів би їй відмовити з остраху видатися шпигуном), я відпускав її на прогулянку лише під наглядом Андре, хоча донедавна мені вистачало самого шофера. Я навіть дозволив їй під той час (на що не здобувся б згодом) вибратися на три дні лише вдвох із шофером до Бальбека, — так їй кортіло промчати всю дорогу на самому автомобільному шасі та ще й на повному газі. Три дні я був зовсім спокійний, хоча ціла злива листівок, які вона посилала, дійшла до мене, через погану роботу бретонської пошти (доброї влітку, а взимку вкрай розладнаної), аж за тиждень після повернення Альбертини та шофера (вони виявилися такими невтомними, що того ж таки ранку, ніби нікуди й не їздили, відбули звичайну прогулянку). Я був радісінький, що Альбертина їде сьогодні до Трокадеро на той «галаранок», а надто заспокоєний тим, що її супроводжує Андре.