Саме в такому дусі пан де Шарлюс погрожував Брішо донести в Сорбонну, що професор «розважається з молодиками», нагадуючи обрізанця-хроніста, ладного при кожній нагоді згадувати «старшу доньку Церкви» і «Пресвяте Серце Ісусове» — без тіні святенництва, але з якимсь вивертом. І ось що цікаво було б пояснити: змінилися не тільки його лексика, а й самі інтонації, жести. Нині вони надто скидалися на ті, з яких пан Шарлюс так люто шкилював колись; тепер у нього ненароком вихоплювалися майже такі самі писки і скрики (у нього наглі, а тому якісь нутряні), які видають навмисне збоченці, перегукуючись між собою, взиваючи одне одного «любця»; здавалося, свідоме блазнювання, якому пан де Шарлюс так довго опирався, було, власне, геніальним і премудрим імітуванням манер, яких кінець кінцем прибирають усі де Шарлюси, вступаючи в певну фазу своєї хвороби подібно до того, як паралітик чи табетик зраджує, зрештою, фатальні симптоми. Фактично це чисто внутрішнє юродство доводило, що між суворим, одягнутим у чорне Шарлюсом, стриженим під їжака, якого я знав колись, і нашмарованими молодиками, обвішаними клейнодами, була тільки та позірна різниця, яку можна бачити між якимсь торохтієм і непосидою та невропатом, похнюпою і флегмою, але таким самим неврастеніком ув очах психіатра, свідомого, що і той, і той мучаться тим самим переляком і вражені тими самими ґанджами. Те, що пан де Шарлюс постарів, видно було, зрештою, з найрізноманітніших ознак, таких, скажімо, як надмірне вживання в розмові виразів, які не сходили в нього з язика (наприклад, «збіг обставин») і на які барон спирався в кожній фразі, як на ковіньку. «Чарлі вже тут?» — спитав Брішо пана де Шарлюса, коли ми подзвонили. «Або я знаю? — відповів барон, здіймаючи руки і приплющуючи очі з міною людини, яка не хоче, щоб її винуватили в нескромності, тим паче що він, мабуть, завжди терпів від Мореля докори за якісь про нього відгуки, яким скрипаль надавав ваги, хоча вони були пусті. Бо Морель був боягузливий не менш, ніж марнославний, і відхрещувався від пана де Шарлюса так само охоче, як хвалився приязню з ним. — Уявіть собі, я не знаю, що він робить, не маю зеленого поняття!» Якщо розмова двох людей, які живуть одне з одним, сповнена брехні, не менш природно виникає брехня і в розмові когось третього з коханцем про особу, в яку той закоханий, байдуже якої вона статі.