«Мені так би хотілося, щоб він прийшов сьогодні, він би почув, що Чарлі грає найкраще. Але він, здається, не виходить, він не любить, щоб йому набридали, і мас рацію. Але й вас, гарний молодче, щось не видно на Набережній Конті. Не хочете зловживати гостинністю цього дому». Я відповів, що переважно тримаюся товариства кузини. «Овва! Товариства кузини. Яка невинність! — озвався пан де Шарлюс до Брішо. І, звертаючись до мене знову, додав: — Не подумайте, ніби ми вимагаємо звіту в тім, що ми робите, дитяточко моє. Вам вільно чинити все, що вас веселить. Шкода лише, що ми не беремо в цьому участи. Зрештою, у вас добірний смак, ваша кузина чарівна, от спитайте у Брішо, вона запаморочила йому голову в Довілі. Жаль, не буде її ввечері. Але ви, мабуть, і добре вчинили, що не привели її з собою. Музика Вентейля чудова. Проте вранці я дізнався від Чарлі, що тут буде композиторова донька з приятелькою, а в них же страхітлива слава. Для молодої панянки це завжди клопіт. Я навіть трохи потерпаю за моїх гостей. Але їм навряд чи це зашкодить, майже всі вони в літах. Дівулі будуть тут, хіба що не зможуть приїхати. Вони мали бути уже по обіді на маленькій домашній репетиції, яку проводить пані Вердюрен, запрошуючи на неї самих зануд, рідню або тих, кого не хоче бачити ввечері. Отже перед обідом Чарлі сказав нам, що так звані «панни Вентейль», яких чекали неодмінно, не прибули». Тут до мене враз дійшло, що Альбертина так нестримно рвалася до пані Вердюрен, бо на вечері заповідалася (чого я не знав) присутність мадемуазель Вентейль, і по серцю мені різонув жахливий біль, а все ж, хоч який він був нестерпний, якимсь куточком свідомости я відзначив, що пан де Шарлюс, який оце щойно заявляв, ніби не бачив Чарлі від ранку, знічев’я пробалакався, що бачив його перед обідом. Моя мука стала впадати в око. «Що з вами? — спитав барон. — Ви позеленіли, ходімо мерщій, а то застудитесь, ви як не свій». Пан Шарлюс був не перший, хто змусив мене засумніватися в Альбертининих чеснотах. Багато інших підозр уже встигло заронитися мені в душу; за кожним новим сумнівом нам видається, що міру переповнено, і серце наше вже не витримає, але потім для сумніву таки знаходиться в нас місце, і, влившись у наше нутро, він починає змагатися з бажанням вірити, з безліччю приводів для забуття, — і ось ми вже зжилися з ним і, врешті-решт, перестали на нього зважати. Він сидить у нас уже тільки як приспаний біль, як загроза страждання, яка, ніби підшивка страждання, належна до тої самої категорії, що й воно, ставши, як і жадання, осереддям наших дум, розточує в них, на безконечні гони, субтельні смутки — смутки незрозумілого, як і жага розкошів, походження, — скрізь, де щось може лучитися з думкою про нашу кохану. Але біль озивається знов, коли в душу нам заронюється і розростається новий сумнів; ми кидаємося умовляти себе: «Ет, якось дам собі раду, знайдеться якийсь спосіб проти муки, все це, либонь, неправда»; і хоч наші умовляння виявляються марними, попервах мучимося так, як можна мучитися, тільки коли віриш. Якби ми мали лише такі члени, як руки й ноги, життя було б стерпне; на жаль, ми носимо в собі невеличкий орган, званий серцем, орган хоровитий і під час хвороби безмежно вражливий на все, що стосується життя даної особи. І брехня — загалом річ невинна, з якою нам так весело живеться, байдуже хто збрехав, ми самі чи хтось інший, — коли вона лунає з уст цієї особи, ріже нас по нашому невеличкому серцю (хоч виймай його з грудей хірургічним шляхом!), як гострим ножем. Про мозок шкода й мови, бо хоч наша думка мудрує без кінця під час таких серцевих нападів, вона не втишить їх, так само як наша увага не втишить зубного болю. Звичайно, ця особа винна в тім, що збрехала, бо присягалася все казати правду. Але ми знаємо по собі, чого варті такі присяги. І все ж нам хотілося вірити їм, бо ми чули їх із вуст коханої, хоча брехати було б в її інтересах, а покохали ми її не за цноти. Правда, згодом — себто, коли наше серце збайдужіє до брехні — потреба в ній для неї майже відпаде, бо тоді її життя перестане нас цікавити. Все це нам відомо, а проте ми охоче жертвуємо своїм життям, чи то вбиваючи себе через цю особу, чи то приймаючи смерть за власноручне її вбивство, чи то протринькуючи за кілька років ради неї всі статки-маєтки, що штовхає нас на самогубство, бо ми вже банкрути. Зрештою, хоч якими спокійними почували б ми себе в пору кохання, любов у нашому серці завжди в хисткій рівновазі. Кожна дрібничка може хитнути її в бік щастя; ми сяємо, ми ущедряємо ласкою не ту, кого кохаємо, а тих, хто підніс нас у її очах, хто вберіг її від усякої спокуси: нам здається, ніби ми спокійні, але досить кількох слів: «Жільберта не прийде», «Запрошено мадемуазель Вентейль», аби все сподіване щастя, до якого ми п’ялися, розсипалося порохом, щоб сонце сховалося, щоб вітер переліг, щоб схопилася буря в душі, якій одного дня ми зуміємо вже опертися. Того дня, дня, коли серце стає таке крихке, наші щирі друзі бідкаються над тим, що такі нікчеми, такі людці можуть нам завдати болю, можуть нас усмертити. Але чим тут зарадиш? Коли поет умирає від запалення легенів, чи можна собі уявити, що його друзі умовлятимуть пневмокока, що поет, мовляв, талановитий і що пневмокок має зглянутись над ним?