итість кіл, до яких належала пані Сентін, але не уявляючи собі становища мужа (бо враження висоти дає нам те, що трохи вище над нами, а не те, що, загублене далеко в хмарах, майже для нас невидиме), вважала за потрібне вмотивувати запрошення Сентіна: він, мовляв, людина світська, як-не-як побрався з панною***. Незнання вищого світу, про яке свідчив, ставлячи все з ніг на голову, цей погляд пані Вердюрен, викликало на підфарбованих баронових губах усміх поблажливої погорди і широкої толерантности. Він не став відповідати прямо, та що залюбки будував цілі теорії щодо світу, теорії, в яких буяла його розумова щедрота і його високий гонор, то сказав, підтверджуючи своїми словами спадкову легковажність зацікавлень: «Перш ніж оженитися, Сентін мав би порадитися зі мною. Як є евґеніка фізіологічна, так є евґеніка соціальна і я чи не єдиний її доктор. Випадок із Сентіном класичний, було ясно, що, беручи такий шлюб, він прив’язує собі до ноги ядро і ховає свій німб під ковпаком. Його кар’єра ляснула. Я був би йому все розтлумачив і він би мене зрозумів, бо має кебету в голові. Інша особа, навпаки, мала все, щоб посісти високе, панівне, універсальне місце, якби страшна кодола не припинала її до землі. Я допоміг їй, почасти вмовляннями, почасти силою порвати кодолу, і тепер ця особа — звитяжець і цю звитягу, вольницю, всепотугу завдячує мені; треба було, може, певного вольового зусилля, зате яка винагорода! Отож-бо той, хто вміє мене слухати, сам коваль своєї долі. — Було аж надто очевидно, що паном власної долі барон не був; одна річ — діяти, а інша говорити, хай навіть красномовно, і думати, хай навіть гостро. — Адже я філософ, цікаво стежу за суспільною реакцією — я її заповідав, але не спомагав. Я й досі підтримую стосунки з Сентіном, і він мене, як і належить, щиро шанує. Я навіть обідав у нього на входинах: тепер у нього серед нечуваної пишноти люди нудяться, а давніше було так весело, коли — трохи по-циганському — він збирав найдобірніше товариство в себе на піддашші. Можете його запрошувати, згода, але я накладаю вето на решту запропонованих імен. І ви ще будете мені дякувати: я експерт не лише у шлюбних справах, а й у проведенні свят. Я знаю потрібних людей, сама їхня присутність підносить статус зібрання, надає йому розмаху, польоту, і знаю імена, які його приземлюють, зводять на пшик». Така перебірливість пана де Шарлюса не завжди зумовлювалася уразою людини схибнутої чи художнім смаком, — часом він покладався лише на свою здогадливість розпорядника. Виголосивши про когось або про щось особливо вдалу тираду, барон намагався донести її до вух якнайбільшого числа людей, пильнуючи заразом, щоб до нової партії запрошених не пробралося жодного гостя з першої, здатного викрити, що бравурний «кавалок» той самий. Він змінював публіку саме тому, що не оновлював афіші. Після здобуття успіху в розмовному жанрі, ладен був організовувати гастролі й виступи у провінції. Хоч би які були спонуки баронового остракізму, його примхи не тільки дратували пані Вердюрен, ображену в своїй гідності господині, а й завдавали великої шкоди її становищу в світі, і то з двох причин. По-перше, пан де Шарлюс, ще уразливіший від Жюп’єна, сварився без видимої причини з особами, нібито створеними бути його друзями. Звичайно, покарати їх можна було передусім ось яким робом: домогтися того, щоб їх не запросили на вечір, організований у Вердюренів. Тим часом серед таких упосліджених траплялися зверхники, які для пана де Шарлюса втрачали свою зверхність, як тільки він з ними розходився. Бо його уява, надто щедра на вигадування приводів для сварки, так само легко розвінчувала вчорашніх приятелів. Якщо, скажімо, винуватець належав до старезного роду, але герцогство датувалося лише XIX сторіччям, як-от у Монтеск’ю, для пана де Шарлюса важив тільки титул, а не давність роду. «Вони навіть не княжата! — вигукував він. — Просто титул абата Монтеск’ю перейшов незаконно на його кревняка, заледве вісімдесят років тому. Нинішній, з дозволу сказати, «князь», третій з черги. Інша річ — такі люди, як Юзес, Ла Тремуй, Люїн — десяті й чотирнадцяті дуки; як мій брат — дванадцятий дук Ґермантський і сімнадцятий князь Кондомський. Монтеск’ю — давезного роду, ну то й що? Що це доводить, навіть бувши доведеним? Що він узявся мохом від старости? Монтеск’ю — чотирнадцяті знизу». Якщо, навпаки, барон розбивав глека з аристократом, дуком з діда-прадіда, паном великого коліна, спорідненим із панівними домами, але з роду, до якого вся ця пишнота прийшла зашвидко і не надто давно, на кшталт Луїнового, усе перегравалося, рахувався лише рід. «Ось вам, прошу, такий собі пан Альберті, ледве обшкрябаний від хамства за Людовіка XIII! Куди твоє діло: з ласки двору вони нахапалися титулів, на які не мали жодного права!» Ба більше, у пана де Шарлюса паплюження йшло одразу за ущедренням найвищими щедротами, — через спільну всім Ґермантам звичку вимагати від розмови, від приятелювання того, чого вони не можуть дати, плюс вельми симптоматичний ляк перед обмовою. А паплюження було тим нищівніше, чим більші були щедроти. Ніхто не тішився такою підкресленою увагою барона, як графиня Моле. Чим же, яким об’явом байдужости графиня одного дня довела, що не заслуговує на його ласку? Це лишилося для неї загадкою. Саме її ім’я змушувало барона сатаніти, і він виголошував найкрасномовніші й воднораз найуїдливіші філіппіки. Пані Вердюрен, з якою графиня Моле була дуже ввічлива і яка, як ми побачимо, покладала на неї великі надії й заздалегідь утішалася думкою, що графиня побачить у неї людей панської ложі з усієї — як висловлювалася Принципалка — «Франції і Наварри», одразу запропонувала запросити ще й «графиню де Моле». «Про смаки, звісно, не сперечаються, — зверепенився пан де Шарлюс, — і ви можете гомоніти собі з пані Піпле