Марсель Пруст
У пошуках утраченого часу
Ґермантська сторона
Роман
Леонові Доде, авторові «Подорожі Шекспіра», «Як ділити дитину», «Чорної зірки», «Маніяків і живих», «Світу образів» та безлічі інших шедеврів, незрівнянному приятелеві на знак подяки і подиву.
М.П.
ҐЕРМАНТСЬКА СТОРОНА І
І
Вранішній щебет птаства докучав Франсуазі. За кожним словом «челяді» вона аж кидалася; біганиця «наймичок» усе муляла їй, і вона щоразу питала, коли ж вони уговкаються; а все тому, що ми перевезлися. Звісно, служба не менше гасала і на піддашші нашої попередньої оселі; але там Франсуаза знала геть усіх і якось зріднилася з їхнім вештанням. А тут навіть тиша якось неприємно насторожувала її. Нова дільниця здавалась так само тихою, як галасливим той бульвар, де мешкали ми досі, тож навіть неголосна пісенька якогось переходня (чутна звіддаля наче оркестрова мелодія) витискала сльозину з очей Франсуази-ви-гнанки. Ось чому я, хоч і кепкував з неї, що вона так важко переживає наш переїзд із будинку, де «нас так усі шанували», де вона з комбрейськими незмінними плачами пакувала свої речі і заявляла, що на світі кращого за цей дім нема, одначе, не дуже швидкий зніматися з насидженого місця й оббуватися в новому, потягнувся до нашої старої наймички, побачивши, що лад у домі, де новий швейцар не виявляв до неї уваги, потрібної для її душевного здоров’я, довів її до нестями. Зрозуміти мене могла лише вона, у кожному разі, не ліврейний лакейчук, байдужий до комбрейського духу; для цього лакея переїзд на проживання до іншої дільниці правив за якісь канікули, коли за зміни обстановки ти відпочиваєш, як у дорозі; йому здавалося, ніби він потрапив до села; і навіть нежитю, напевно схопленому у вагоні з щілявими вікнами, він радів: оце провітрився так провітрився! Чхаючи, він тішився, що опинився в такому раю; найнятися до панів, «яким мандрівочка пахне», це його давня мрія. Тим-то я навіть і не подумав про нього, а подався просто до Франсуази; під час переїзду я сміявся з її сліз (знайшла з чого рюмсати!), вона ж не пробувала розбити мою нинішню журу саме тому, що поділяла її. Разом з гаданою «вражливістю» нервових людей зростає їхній егоїзм; співчувати чужим гризотам вони незугарні, зате зі своїми носяться, як дурень з писаною торбою: Франсуаза бідкалася, тільки-но щось дошкуляло їй, зате вернула носа від мого болю, а то мені ще, чого доброго, полегшає від того, що моєму горю співчувають, що моє горе бачать. Так само вона повелася й тепер, коли я заговорив з нею про наш новий дім. Ба більше: третього дня, коли мене через переїзд усе ще «температурило» і, мов той удав, який проглитнув цілого вола, я мучився, не в змозі «перетравити» виставлене на очі скринисько, Франсуаза пішла на стару квартиру по якісь забуті речі і, підступна, як усі жінки, повернувшись, заявила, що на нашому давньому бульварі від спеки вона мало не задихнулася, що, йдучи туди, довго «блукала», що ніде не бачила таких незручних сходів, що нині не вернулася б жити туди «ані за царство», чи хай би їй — ич, чого захотілося! — давали навіть мільйони і що все (тобто все, пов’язане з кухнею і коридорами) куди краще «облаштоване» в нашому новому помешканні. Одначе пора сказати, що ця квартира містилась у флігелі Ґермантського палацу, а перевезлися ми туди, бо бабуся, почуваючи себе зле, потребувала свіжішого повітря. Але ми цього бабусі не сказали.
У певному віці Імена, даючи нам образ Непізнавального, який ми вклали в них, і воднораз означаючи для нас якесь реальне місце, змушують нас тим самим ототожнювати у своїй свідомості обидва ці поняття, тож-бо ми шукаємо в якомусь місті душі, якої бути там не може, але якої нам уже не вигнати з його назви; Імена індивідуалізують не лише міста і річки, як їх індивідуалізують алегоричні картини, вони, Імена, змережують відмінностями і населяють дивами не лише світ фізичний, а й світ соціальний: тоді в кожному замкові, в кожній славетній чимось осаді мешкає дама чи фея, як у лісах живуть лісові духи, а в водах — річкові німфи. Іноді схована в глибу свого імені фея міняється за примхою нашої уяви, її творця; ось так і аура, яка оточувала в мені дукиню Ґермантську, довгі роки бувши для мене лише відблиском шкельця чарівного ліхтаря й церковного вітража, починала блякнути, щойно геть інші марення наситили її шумлявою вологою струй.
Але фея сохне, коли ми підступаємо до живої особи, названої її іменем, бо ім’я починає тоді віддзеркалювати жінку, а жінка нічого від феї в собі не має; фея може відродитися, коли ми відійдемо від жінки, та якшо залишимось при ній, фея умре вже остаточно, а вкупі з нею й ім’я, як рід Лузиньянів, приречений згаснути того дня, коли зникне фея Мелюзина. Тоді Ім’я, в якому під новими й новими ґрунтами перемальовувань ми, зрештою, могли б відкрити гарний портрет незнайомки, досі небаченої, тоді це ім’я є вже тільки простим паспортним фото, потрібним на те, аби справдити, чи знаємо ми перехожу жінку і чи треба їй уклонятися. Та тільки-но якесь давнє вражіння, — так грамофонні диски зберігають виконавчий тон і стиль розмаїтих музик, — дасть змогу нашій пам’яті почути це ім’я в тодішньому для нас звучанні, ім’я на позір незмінене, ми зараз же відчуємо, яка відстань розмежовує між собою мрії, які роїлися перед нами, коли вимовлялися наново одні й ті самі склади. На мить із почутого знову щебетливого його звучання далекої весни ми можемо вичавити, як із малярського тюбика, щирий, забутий, таємничий і свіжий відтінок тих днів, а ми ж тішилися оманливою думкою, що їх пригадуємо, коли, подібно до богомазів, забарвлювали наше минуле, вміщене на тому самому полотні, в умовні й однаковісінькі тони свідомої пам’яти. Ба ні, навпаки, кожна мить нашої минувшини уживала для своєї самобутньої творчос-ти, в єдиній своїй гармонії, тодішніх фарб, яких ми нині вже не знаємо, але вони ще здатні раптово мене зчарувати, якщо випадково ім’я Ґермант відзискає на хвилю по стількох роках звучання — таке не схоже з теперішнім, — яке я схопив на весіллі панни Переп’є, поверне мені той теплий, яскравий, свіжий бла-кит, що ним оксамитилася пишна краватка молодої дукині, й осяяні лазуровою усмішкою її очі, схожі на свіжорозквітлі й недосяжні барвінки. А ще старосвітське ім’я Ґермант скидається на дітський балончик із киснем чи іншим яким газом; коли я його розбиваю й випускаю те, що в ньому, я дихаю комбрейським повітрям того року, того дня — повітрям, змішаним з благоухан-ням розгойданого вітром ґлоду. Цей вітер, вісник дощу, віючи з майдану, то проганяв сонце, то розстилав його на червоному коверці ризниці, і тоді коверець полум’янів яскравим, майже рожевим кольором геранії і його пишання набирало, так би мовити, ваґнерівської лагідности, святкової і шляхетної. Але навіть поза тими рідкісними моментами, коли ми нагло чуємо, як тремтить первісна сутність і як оживає знов, відзискуючи свою форму та візерунок з нині мертвих складів, мертвих, позаяк імена, знаходячи в запаморочливому вихорі буденного життя практичне застосування, геть-то знебарвлюються, — так запущена строката дзиґа здається у своєму швидкому обертанні зовсім сірою, — замислюючись над цим у хвилини задуми, ми натомість намагаємося, — повертаючись у минуле, — сповільнити, загамувати вічний рух, який нас пориває, і тоді перед нами помалу знову зринають, сусідуючи між собою, зовсім відрубні один від одного відтінки, яких у той чи інший період нашого життя прибирало те саме ім’я.