А що більшу частину своєї ерудиції лікар запозичив у хворих, то йому легко булог переконати себе, що знання у всіх пацієнтів одні й ті самі, і він сподівався, прийшовши до хворого, вразити його якимось спостереженням, почутим ним від тих, кого він курував раніше. Ось чому з тонкою усмішкою парижанина, який у розмові з селюком думає того здивувати його ж таки суржиком, доктор дю Бульбон сказав бабусі: «Коли вітряно, ви, мабуть, спите міцніше, ніж від найсильнішого снодійного». — «Навпаки, пане, вітер забира мені весь сон». Лікарі уразливі. «Хм!» — буркнув дю Бульбон, суплячи брови, ніби йому хтось наступив на ногу або ніби бабусині нічниці в горобині ночі були для нього особистою образою. А все ж він не вельми гонорувався чи величався, та й у медицину, признатися, не дуже вірив, вважаючи цю віру для себе, «істоти вищої», необов’язковою, і до нього одразу ж вернулася філософічна погідність.
Моя мати, палаючи прагненням почути схвалення від Берґот-тового приятеля, додала на підтримку сказаного ним, що нервовохвора бабусина кузина сім років прожила замкнена у комбрей-ській спальні, а з ліжка вставала двічі на тиждень.
— Бачте, пані, я цього не знав, але міг би додуматися.
— Але, пане, я зовсім протилежної вдачі, навпаки: мій лікар не може утримати мене в постелі, — сказала бабуся, чи то дещо роздратована докторовими теоріями, чи то з бажання підбити його на суперечку з нею, щоб після його відходу в неї не зосталося жодних сумнівів щодо свого сприятливого діагнозу.
— Даруйте, пані, але людина не може мати всіх бзиків, ви маєте іншого, а цього не маєте. Учора я побував у диспансері для неврастеніків. У саду стояв на лаві хворий, стояв нерухомо, як факір, скрутивши в’язи так, що йому, певне, боліло. Я спитав, що він тут робить, а він відповів, не ворухнувшися і не повертаючи голови: «Докторе, у мене ревматизм і катар, я оце находився, запарився, а шию мені облягала фланель. Якби я оце випнув шию, не давши їй обсохнути, то став би кривов’язим або схопив бронхіт». І він би справді його схопив! «Так знайте ж: із вас справжнісінький неврастенік», — сказав я йому. І як же він відпер мій закид? У всіх, мовляв, пацієнтів цього закладу манія зважування (отож довелося замкнути ваги на колодку, аби пацієнти цілі дні не важилися), натомість він сам не охотник зважуватися, і його треба волокти до вагівна налигачі. Він пишався тим, що не має такої манії, але він забув, що має свою власну і що вона оберігає його від інших. Не майте на мене серця за це порівняння, бо той, хто боїться крутити шиєю, аби не застудитися, найбільший поет нашого часу. Цей сердешний маніяк — найглибший розум, який я тільки знаю. Погодьтеся на те, щоб я вас називав нервовою. Ви належите до пишного і жалісного роду, який є сіль землі. Все велике створене для нас нервовими. То вони, а не хто інший, започаткували релігії і створили шедеври мистецтва. Світ так ніколи й не довідається, що він їм завдячує, а головне, скільки вони переболіли, щоб усім цим його вщедри-ти. Ми впиваємося божистою музикою, прегарними картинами, всією цією красою, але не знаємо, що творцям це обходилося нічницями, риданнями, істеричним сміхом, нервовою лихоманкою, ядухою, причиною, смертною тугою, а це найгірше, і вам вона, може, знайома, — додав він, усміхаючися до бабусі, — бо признайтеся: коли я ввійшов, ви козирем не трималися. Ви вбили собі в голову, що ви хворі, може, небезпечно. Вам здалося, ніби ви виявили у себе ознаки бозна-якої страшної недуги. І ви не помилилися: ці об’яви ви мали. Невроз — геніальний лицедій. Немає такої хвороби, якої б він не удав знакомито. Невроз може симулювати надим кишок, так, наче їх заколодило, нудоту, як у вагітних, аритмію, як у сердечників, гарячку, як у сухотників. Якщо він здатний ошукати лікаря, то хворого і поготів. Тільки ви, ради Бога, не думайте, ніби я жартую з вашого нездужання, я не мав би права його лікувати, якби не зумів у ньому розібратися. Та й щось дає, розумієте, лише взаємна сповідь. Я вам сказав, що без нервової недуги не буває великих артистів, ба більше, — додав він, піднімаючи вгору вказівець, — не буває і великих науковців. І ще: якби нерви завжди були здорові в лікаря, то йому б не бути добрим лікарем, це виключено, в кращому разі з нього вийде пересічний лікар із нервових хвороб. Не зовсім дурний патякало невропатолог наполовину вилікуваний хворий, так само як добрий критик — це поет, чия муза замовкла, добрий поліцай — злодій, який зав’язав. От я, пані, не скаржуся, як ви, на альбумінурію, я не боюся чогось з’їсти, не боюся свіжого повітря, зате я двадцять разів устаю і перевіряю, чи замкнені в мене двері, інакше я не засну. І в диспансер, де я застав учора поета, який боявся крутити шиєю, я заходив замовляти собі палату, бо, між нами кажучи, я там відпочиваю і лікуюся від усіх своїх болячок, зморившися лікувати чужі.