Та згодом мені спало, що його наскок навряд чи так уже застукав бабусю, що, може, вона навіть давно його передбачала, що вона жила дожиданням його. Очевидно, вона не знала, коли наспіє ця фатальна хвилцна, залишалася непевна, наче той коханець, який снує навперемін, сумніваючись у вірності своєї коханої, безглузді надії і нічим не підперті підозри. Але небезпечні хвороби, як ота, що вдарила, зрештою, бабусю вже навідліг, рідко коли не вкорінюються у хворому задовго перед тим, як вони його уб’ють і, ніби товариський підсусідок чи квартиронаймач, не зійдуться з ним одразу ж ближче. Страшне це знайомство не так тим, що воно болить, як тим, скільки вносить воно в життя геть-то нових суворих обмежень. Тоді ми відчуваємо, що вмираємо, вмираємо не в смертну минуту, а на кілька місяців раніше, як смерть уже підступно розгоститься в нас. Хвора відчуває, як у її мозкові походжає хтось чужий. Певна річ, вона ніколи в вічі його не бачила, але з постійної його шамотні здогадується про його звички. Хто він такий? Злодійчук? Аж це одного ранку дослухається, а його не чути. Пішов. Ох! Аби ж то назавше! Ввечері — повернувся. З якими намірами? Домашній лікар, підданий допитові, наче обожнювана коханка, присягається, і запевненням його іноді вірять, а іноді ні. Зрештою лікар розігрує тут ролю не коханки, а служника на допиті. Він усього-но «третя особа». Кого ми припираємо до стіни, кого ми підозрюємо у схильності до зради, це саме життя, і хоча ми відчуваємо, що воно вже не те, ми ще в нього віримо, бодай вагаємося аж до дня, коли воно нас покидає.
Я посадив бабусю до ліфта, нас зустрів професор Е*** і провів до кабінету. І тут попри весь поспіх де й поділася його суворість — далася взнаки всесила звичка поводитися ґречно, навіть жартувати з пацієнтами. Знаючи, що бабуся людина очитана (як і він сам), він кілька хвилин декламував їй прегарні вірші про красне літечко, а таке літо саме й стояло. Він посадовив хвору в крісло, а сам став під світло, щоб краще її бачити. Він оглядав її вельми прискіпливо, спровадив навіть мене на хвильку з кабінету. Потому оглядав її, дарма що витратив на огляд майже чверть години, і знову частував бабусю цитатами. Кинув навіть кілька дотепів, мені, звісно, було не до жартів, але грайливий його тон цілком мене заспокоїв. Мені пригадалося, як Фальєр, голова сенату, мав кілька років тому фальшивий удар і як через три дні, на розпач своїх ворогів, уже вернувся до звичних функцій і збирався невдовзі кандидувати на президента Республіки. До того ж при згадці про Фальєра мене відірвав від моїх думок, посилюючи віру в швидке бабусине одужання, регіт професора, який заразливо сміявся зі свого ж таки жарту. Пересміявшись, він дістав годинника, нервово зсунув брови, побачивши, що збігло не п’ятнадцять, а двадцять хвилин, і, прощаючися з нами, подзвонив, щоб йому мерщій подано фрак. Я пустив бабусю вперед, причинив за нею двері і попросив світило сказати правду.
— Ваша бабуся безнадійна, — відкрився він. — Удар спричинений уремією. Сама з себе уремія не завжди смертельна, але тут рятунку нема. Зайве вам казати, який я був би радий помилитися. Зрештою ви в надійних руках, у вас Коттар. Даруйте, — сказав він, побачивши покоївку з чорним фраком. — Кажу ж, у мене обід у міністра торгівлі, а перед тим візита до пацієнта. Га! Життя не таке трояндове, як думають молодики.
І він подав мені ввічливо руку. Я причинив за собою двері, лакейчук провадив мене з бабусею, аж це розлігся дикий репет. Покоївка забула прорізати орденську петельку. Це забере ще десять хвилин! Професор ще гарикав, а я вже на порозі дивився на бабусю — гай-гай, вона вже не житець на цьому світі! Кожна істота така самотня. Ми поїхали додому.
Сонце стояло на вечірньому прузі; воно палахкотіло на безкраїй стіні, попід якою котив наш фіакр, перш ніж звернути в нашу вулицю. Відкинута тінь коня та повозу чорніла на пурпуровому вечірньому тливі, як жалобна колісниця на помпейській теракоті. Врешті ми прибули. Я посадив хвору в сінях унизу, а сам пішов попередити матір. Сказав, що бабусі нездужається, паморо-читься в голові. З перших моїх слів материне лице спотворила страшна розпука, але вже така смиренна, аж я збагнув, що та розпука жила в ній багато років, ладна вихлюпнутися назовні невідомого фатального дня. Вона ні про що не питала; можна сказати, що так само як злостивець любить прибільшувати чужі муки, вона з жалю до матері гнала від себе думки про те, що мати тяжко хвора, а головне — про те, що хвороба позначиться на її розумі. Маму тіпало; обличчя її плакало без сліз; вона звеліла послати до лікаря, та коли Франсуаза спитала, кому зле, мама не здобулася на відповідь, горло їй перещепило. Вона спустилася бігцем зі мною, тамуючи ридання й одвертаючи скривлене лице.