Бабуся сиділа на канапі в сінях, але встала при нашій появі, випросталася і весело замахала нам. Я запнув їй голову білою мережкою, бо на сходах гуляли протяги. Я боявся, що мама одразу помітить, як у бабусі змінився вид, як викривилися уста. Але моя обачність була даремна, мама підступила до бабусі впритул, поцілувала їй руку так, як поцілувала б у Бога, взяла її під лікоть і обережно-обережненько довела до ліфта, і в цій оберезі проглядав не лише страх зробити незграбний рух і завдати болю, а й покора істоти, нібито не гідної торкнутися чогось найціннішого для неї. Але ні разу вона не піднесла очей, не зазирнула у лице хворій. Може, аби бабуся не журилася на думку, що її вигляд стривожить дочку. Може, лякаючись, що зазнає надто гострого болю, щоб його подолати. Може, з пошани до бабусі, бо вважала, що було б блюзнірством побачити якийсь слід недоумства на цім коханім обличчі. Може, аби зберегти недіткнутим достеменний образ матері, освітлений розумом і добротою. Так піднімалися вони вгору поряд, бабуся, запнута накидкою, і мама, що одвертала очі від неї.
І ще одна особа, на яку не сміла глянути дочка, весь цей час добиралася без свердла до того, що чаїлося за зміненими бабу-синими рисами, пасла бабусю збаранілим, нескромним і лиховісним поглядом: Франсуаза. Не те щоб вона не любила щиро бабусі (мамин спокій її вразив і навіть обурив, бо вона сподівалася, що донька з плачем кинеться в мамині обійми), але вона мала вроджену схильність бачити все з гіршого боку, в ній змалку вживалися дві властивості, здавалося б, несумісні між собою, але за злиття одна з одною здатні тільки гартуватися: простацтво селючки, яка навіть не приховує прикрого вражіння, ба більше, перестраху перед видовищем фізичних змін, хоча делікатніше було б не давати цього навзнаки, і нечула брутальність хлопки, яка спершу обриває крильця бабці, а потім скручує шию курчатам, хлопки, здатної безсоромно споглядати муки живої плоті.
Коли найобережнішими Франсуазиними заходами бабусю вкладено до ліжка, та відчула, що тепер їй куди легше говорити. Очевидно, розрив або засніт судин, викликані уремією, були зовсім легкі. Ось тоді бабуся і намислила морально підбадьорити маму в найважчу хвилину її життя.
— Що це ти, доцю! — озвалася бабуся, беручи її за руку, а другою затуляючи уста, аби показати, що її харамаркання спричинене цим прикриттям долонею. — От як ти жалієш неньку! Гадаєш, різачка — така то вже й приємна річ?
Ось тоді вперше мамині палахкотючі очі вп’ялися в бабусині, поминаючи інші риси, і вона вимовила перше фальшиве заклят-тя, якого нам годі не дати.
— Мамо, ти скоро одужаєш, твоя донька ручається тобі.
І вкладаючи всесилу своєї любови, своєї волі, кинуту на бабусине уздбровлення, в поцілунок, якому цю любов і цю волю вона довірила і в якому зосередилися всі її думки, все її єство, аж до краю губів, вона покірно й побожно склала цей поцілунок на коханому чолі.
Бабуся нарікала; що ліва ї( нога щоразу, як вона хоче її підняти, впирається в якусь загату з коців. Але вона не усвідомлювала, що сама ту загату й утворює (і кожен Божий день даремно винуватила Франсуазу, що та зле застеляє ліжко). Конвульсивним рухом вона відкидала набік шумливий вал тонких вовняних коців, і ті нашаровувалися, ніби пісок у затоці, швидко замулюваній (якщо не ставилося греблі) осадами невтомного прибою.
Ми з мамою (хоча здогадлива і брутальна Франсуаза як стій завдавала нам брехню) нікому не признавалися, що бабуся хвора, ніби цим признанням могли врадувати її ворогів, яких зрештою вона не мала; нам легше було доводити, що їй не так уже й зле, і цей інстинкт був зрідні тому інстинктові, який підказував мені, що оскільки Андре так уболіває за Альбертину, то виходить, вона,
Андре, любить її не так-то вже й палко. Це саме явище спостерігається як в окремих осіб, так і в добу великих розрухів у масах. Під час війни той, хто не любить свого краю, не говорить про нього погано, але висловлює певність у його поразці, вболіває над ним душею, і все йому вбачається чорним.
У послужливості Франсуазі не було рівні, вона могла цілі ночі не спати, порала найчорнішу роботу. Коли по кількох невиспаних ночах ішла здрімнути, а ми за чверть години по тому, як вона засипала, будили її, вона була щаслива, що може робити щось важке, і бралась поратися завиграшки; при цьому її личко не тільки не було надуте, а й світилося скромною втіхою. Лише перед початком меси чи першого снідання Франсуаза, навіть якби бабуся конала, втекла б, із остраху спізнитися. Молодий лакейчук навряд чи заступив би її, та вона на це й не пристала б. Високе уявлення про обов’язки кожного служника щодо нас вона вивезла з Комбре і «нехлюйства» не зносила. З неї виросла бездоганна, владна, руча вихователька, вона привчила шануватися навіть найзіпсутіших наших служників, вони вже не «замахорю-вали» дрібняків і, хоча раніше не відзначалися послужливістю, вихоплювали в мене, щоб я не надвереджувався, найлегші пакуночки. Але комбрейська звичка обходитися без помагачів стала у Франсуази й паризькою. Усяке бажання їй підсобити вона сприймала як особисту образу. Цілі тижні вона не віталася з челядниками, навіть не прощалася з ними, коли ті їхали на канікули, і вони сушили собі голову над такою дивною її поведен-цією, насправді ж вони проштрафилися лише тим, що за Фран-суазиного нездужання щось за неї відробили. Нині, коли бабуся слабувала, Франсуаза вважала догляд за нею своїм винятковим правом. Вона тут примадонна і в ці прем’єрні дні ділитися з кимось своєю ролею не збиралася. Отож-бо усунутий нею молодий лакейчук знічев’я не лише цупив, за прикладом Віктора, з мого бюрка поштовий папір, а ще й брав поетичні томики з моєї книгозбірні. Читав він цілі дні й захоплювався поетами, а коли не читав, то присмачував цитатами з них листи до своїх приятелів на селі. Певна річ, йому кортіло вразити їх своєю ерудицією. Та що він був не бозна-який розумака, то убгав собі в голову, що поемки з моєї бібліотеки це ширвжиток, відомий кожній собаці, і на них можна посилатися. У листах до сільських хлопців, б’ючи на ефект, він перетикав власні роздебендювання Ламартіновими віршами, на зразок таких загальників, як-от: «Боже поможи», а то й: «Добридень».