Задля болей бабусі дозволено морфій. Біль ущух, зате пішло більше білка. Ми били не по недузі, загніждженій у бабусі, а по ній самій, по її безталанному тілові, а бабуся тільки ячала. Біль, якого ми їй завдавали, не винагороджувався користю, бо користі ми їй дати не могли. Ми рвалися викорінити люту болячку, а натомість лише ятрили її, шарпали і, може, наглили ту годину, коли вона замордує свою здобич. У ті дні, коли білок з’являвся у великій кількості, Коттар, повагавшись, скасовував морфій. Цей чоловічок, такий безликий і непоказний, у ті короткі хвилі, коли мислив, коли зважувалося небезпеку того чи того лікування, коли він зупинявся на одному обраному курсі, мав у собі щось величне, — так отаман, у повсякденному житті нікчема, у ту мить, коли все на павутинці, поринає в роздуми, а тоді, знайшовши з погляду стратегії найкращий вихід, командує: «Повернути на схід».
З медичного погляду, хоча сподівання на те, що напад уремії припиниться, здавалося примарне, не треба було перевантажувати нирки. Але, з другого боку, без морфію болі у бабусі робилися нестерпні; вона все повторювала один і той самий рух, від якого у неї вихоплювався зойк. Таке походження болю можуть засвідчити випадки нездужання, яке докучає кожному по-різному. До накуреної кімнати входять двоє здорованів і хоч би тобі що; третій, делікатніший на вдачу, буде почуватись як не при собі. Ніздрі його так і нюшитимуть повітря; здавалося б, йому годилося б намагатись не чути запаху, але він уперто вбиратиме його, аби краще його спізнати і пристосувати до свого подразненого нюху. Так само ми не відчуваємо зубного болю, як чимось відвернути нашу увагу — це те саме явище. Коли бабуся мучилася, піт так і спливав по її пукатому синястому чолі, зліплюючи на ньому білі косми. Коли вона думала, що нас нема в кімнаті, то кричала: «Ох, як це страшно!», та коли помічала маму, то, переборюючи себе, розмазувала по щоках сльози або, здогадавшись, що мама чула її зойки, намагалася виставити їх в іншому світлі:
— Ох, доцю, як страшно лежати такої гарної днини, мені так кортить пройтися, я плачу, бо мені всі ваші заборони вже в печінках.
Але втриматися від того, щоб не стогнати поглядом, вона не годна була, як не годна була нічого вдіяти з потом на лобі, а ось із дрожем і тіпанням вона ще якось боролася.
— Мені не болить, я охаю, бо ліжко погано застелене, волосся розкуйовдилося, мене нудить, я забилася об стіну.
А при узніжжі ліжка мама, прикута до цього страждання, прошиваючи поглядом бабусине страдницьке чоло, все її тіло, яке крило болячку, буцім хотіла добратися до неї й вирвати, казала:
— Ні, неню, ми тобі допоможемо, щось придумаємо, потерпи ще трошечки; можна тебе поцьомати, але так, щоб ти не ворушилася?
І схилившись над ліжком, на напівзігнутих ногах, майже вклякнувши, ніби в такій покірній поставі буде краще прийнято душевний пал, з яким вона жертвувала собою, мама, немов дароносицю, нахиляла до бабусі своє личко, яке тільки в неї й жило, дароносицю, покарбовану такими жагучими, такими згорьовани-ми й ніжними ямочками та згорточками, що було невгадно, чим їх вижолоблено — чеканом поцілунку, ридання чи усмішки. А бабуся тяглася лицем до мами. Вона так змінилася, що аби зуміла вийти надвір, її впізнали б, певне, хіба що з пера на капелюшку. Риси й, як у людини, яку ліплять, силкувалися зосередитися так, щоб стати для різьбаря моделлю для незнаної нам роботи. Різьбар уже завершував її, і бабусин вид усихав і воднораз тужавів. Випнуті на ньому жилки здавалися викарбуваними не з мармуру, а з якогось шкарубкого каменю. Голова її пнулася вгору, бо їй бракувало повітря, очі геть позападали від виснаження, а її змарніла, змаліла, аж лячно виразиста твар здавалася тваррю якоїсь первісної, майже передісторичної різьби, згрубілою, синьою, цегляною, з жалісливою гримасою тваррю якоїсь дикунки, берегині гробу. Але твір різьбаря ще чекав на своє завершення. Потім доведеться розбити статую і спустити до того гробу, який вона так копітко, так натужно оберігала.