Голосом таким лагідним, наче боялася завдати мені болю, мама спитала, чи не важко мені встати, і сказала, пестячи мені руки:
— Бідолашне моє пахолятко! Тепер у тебе лише тато й мама.
Ми з нею вступаємо до покою. Зігнута, як дуга, на ліжкові якась інша істота, а не бабуся, якась звірючка, прибравшись у її волосся і вмостившись на її місце, сапає, ячить, відкидає своїми конвульсіями коци. Повіки у неї склеплені, але через те, що радше були приплющені, аніж проплющені, відкривали кутик зіниці, імлистий, ропавий, сповнений мороку якоїсь маячні і загнаного всередину болю. Її метання викликані не нашою з’явою: нас вона не бачить, не впізнає. Але якщо на ліжку борсається звірючка, то де ж вона, бабуся? Ба ніс її пізнати, він той самісінький, і хоч якось наче відірвався від решти рис, а родимка на крилі зосталася, і бабусина рука така сама, рука зриває коци, буцімто щоб показати, що вони їй муляють, але то було колись, а нині цей рух корчовитий.
Мама попросила мене принести води й оцту, щоб зволожити бабусі чоло. Мама подумала, що тільки так можна його освіжити, побачивши, як бабуся йробує відкинути волосся. Аж це з порогу мене поманила чиясь рука. Звістка, що бабуся конає, миттю облетіла весь дім. Один із тих «нахожих», кого наймають за виняткових обставин підсобляти ухорканій челяді і цим надають конанню чогось празникового, відчинив двері дукові Ґер-мантському, а дук затримався в сінях і спитав мене; здихатися його я не міг.
— Я прийшов, шановний мій, дізнатися про жалобні події. Хотілося б на знак жалю потиснути руку вашому вітцеві.
Перепросивши, я сказав, що зараз годі відкликати батька. З’ява дука Ґермантського прийшлася так само не в пору, як з’ява гостя перед самим від’їздом господарів. Але він так паношився тим, яку робить нам честь, що це почуття забивало всі інші; все, що йому треба, це ввійти до салону. Загалом поклавши собі вшанувати когось своєю увагою, дук будь-що дотримувався формаль-нощів і його мало обходило, що куфри вже спаковані чи що домовина вже витесана.
— Ви не викликали Д’єлафуа? Даремно! Якби звернулися до мене, він прийшов би ради мене, він мені не відмовляє ні в чому, зате відмовив кому — дукині Шартрській! Ось бачите, я не боюся поставити себе над принцесу крови. Зрештою кирпата свашка всіх нас рівняє, — додав дук, не те щоб переконати мене, що моя бабуся стає йому рівнею, а, певне, щоб припинити розмову про свій вплив на Д’єлафуа та про перевагу над дукинею Шартрською, розмову, як він, мабуть, оце відчув, невчасну.
Зрештою дукова порада не здивувала.мене. Я знав, що у Ґер-мантів про Д’єлафуа завжди згадували (хіба, може, трішечки шанобливіше), як про якогось нібито незрівнянного постачальника. Стара дукиня де Мортмар з дому Ґермантів (бозна, чому на згадку про дукинь майже завжди мовиться або: «Стара дукиня така-то», або, як вона молода, з лукавою міною, як на полотнах Ватто: «Маленька дукиня така-то») заводила майже механічно, підморгуючи, в разі тяжкого занедужання: «Д’єлафуа, Д’єлафуа», достоту як заводила б, замовляючи морозиво: «Пуаре Бланш» або птифур: «Ребате, Ребате». Але я ще не знав, що батько саме послав по Д’єлафуа.
Цієї миті мама, яка нетерпляче дожидалася балонів з киснем, потрібних для полегшення бабусиного дихання, сама вийшла до сіней, не сподіваючися застати там дука Ґермантського. Мені хотілося якось його сховати. Але переконаний, що це зараз чи не найголовніше, що матері це буде вельми приємно і що це конче потрібно для підтримання його репутації, репутації джентльмена з голови до п’ят, він схопив мене під руку і, хоча я опинався цьому ґвалтові, приказуючи: «Пане, пане, пане!», потяг до мами. «Зробіть мені ласку, велику ласку — познайомте мене з вашою ненькою!» — сказав він, ледь загнувшися на слові «ненька». Дук свято вірив, що то він робить їй ласку, тож-бо не міг не всміхнутися, зберігаючи заразом спочутливий вираз. Хоч-не-хоч, а я мусив відрекомендувати його, і тут пішли присідання та човгання — дук відбував увесь церемоніял чоломбиття. Дук навіть намірився справляти балачку, але мати, прибита горем, звеліла мені мерщій вертатися, а дукові навіть не відповіла. Дук, який сподівався, що його запросять до салону, зостався в сінях сам і зрештою пішов би геть, коли б не вчасна поява Сен-Лу, — той приїхав уранці до Парижа і прибіг довідатися про бабусине здоров’я.
«О, вона в добрій формі!» — гукнув радісно дук, хапаючи сест-ринця за ґудзика таким хапком, що мало не одірвав, і не звертаючи уваги на присутність у сінях моєї матері. Сен-Лу, попри своє щире співчуття моєму горю, не дуже побивався, що ми з ним не зустрілися, зважаючи на своє теперішнє ставлення до мене. Він пішов на буксирі у свого вуйка, бо той мав йому сказати щось дуже важливе, і нетямився з радощів, що для цього не треба буде пхатися до Донсьєра». Аби мені хто сказав, що треба перейти двір і я тебе тут побачу, я подумав би, що зі мною шуткують; як сказав би твій дружок Блок, що це водевіль». І, обіймаючи Робера за плече й ведучи його, він приказував: «Ха! ха! Мабуть, я оце торкнувся мотуза вішальника або щось у цьому дусі. Поталанило мені!» Це не означає, що дук Ґермантський був зле вихований, навпаки. Але він був із тих людей, хто нездатний влізти у шкуру інших, з тих, хто нагадує лікаря або смолоскипника, які зі скорботною міною кидають: «Яке це важке випробування!», а то ще й обіймають вас та потішають, й конання і похорон для них — тісний світський гурт, де вони стримано, але живорадісно шукають очима знайомого, аби погомоніти про всяку всячину, попросити його звести їх із кимось або посадити його до свого екіпажу й «підкинути». Дук Германський, віншуючи себе з тим, що якимсь вітром прибило його до сестринця, дивувався з материного поводження, поводження, проте, цілком природного. Згодом він розпатякував, що наскільки мій батько ґречний, настільки мати непривітна, що на неї іноді щось «нападає» і тоді до неї говори, не говори — не чує, що вона без царя в голові, чи, як мовиться, «несповна». А втім, за чутками, він покладав це частково на карб «околичностей» і заявляв, що вона була «дуже прибита» трагічною подією. Але .ноги йому ще свербіли від бажання чоломбиття і реверансів, які йому довелося урвати, і він так і не зумів поставити себе на місце, згорьованої мами і перед похороном запитував мене, чим я пробував її розважити.