Спершу панували тільки млисті сутінки, де нараз вирізнявся, наче сяйво невидимого самоцвіту, фосфоресцентний блиск славетних очей чи медальйон Генріха IV, вирізьблений на чорному тлі, видатний профіль дука Омальського, якому невидима дама кричала: «Хай Ваша Вельможність дозволить, щоб я скинула з вас пальто!» — а той відповідав: «Даруйте, що це ви, пані д’Амбре-зак!». Попри кволе борсання, дама скидала з нього пальто, і всі їй заздростили: ще б пак, сподобитись отакої чести.
Але в інших бенуарах, сливе в усіх, білі богині, насельниці цих похмурих жител, тулилися під темними стінами, зостаючись не-видимицями. Проте в перебігові вистави їхні туманно схожі на людські форми поволеньки вилонювалися одна по одній з розлитої там пітьми, тяглися до світла, показували свої напівоголені тіла й доходили до того місця, де світлотінь стояла одрубом і де їхні осяйні личка визирали поза веселим, кудрим, легесеньким колиханням пір’ястих вахлярів, під гривою пурпурового волосся, усіяного перлами і ніби закандзюбленого, мов ті баранці на морі; далі починався партер, оселя смертних, назавше відбита від темного і прозорого царства, якому то тут, то там була за межу струмиста, гладесенька поверхня ясних, дзеркалистих очей водяних богинь. Бо узбережні страпонтени, обриси розміщених у партері хох різьбилися в тих очах лише за законами оптики і згідно з кутом падіння, як це буває з двома царствами околишнього світу, до яких, — свідомі того, що вони позбавлені, навіть у зародку, душі, подібної до нашої, — ми вважаємо за безглуздя усміхатися чи приглядатися: мінералами і незнайомими нам людьми. То була межа їхнього царства, натомість у глибині винозорі дочки моря щохвилі оберталися з усмішкою до бородатих тритонів на бескетті провалля або до якогось водяного напівбога з черепом із полірованого камінця-наметня, до якого хвилею приплескало ослизлу водорость, та з кружальцем гірського кришталю замість очей. Вони нахилялися до них, частували їх цукерками; часом хвиля розступалася, спороджуючи нову нереїду, і та, припізніла, усміхнена і присоромлена, виринала квіткою з пітьми; потім, по завершенні дії, уже не сподіваючись почути співливий рев суходолу, який виманив їх на поверхню, ці різноликі посестри дружно поринали в морок, гинучи там. Але з усіх цих криївок, до чийого порогу блаженна хіть подивитися на справу рук людських спроваджувала цікавих богинь, найславетніший був згусток пбтемня-ви, знаний як бенуар принцеси Ґермантської.
Ніби можна богиня, яка здаля править іграми нижчих божеств, принцеса вподобала собі місце у глибині, на бічній канапі, червоній, мов кораловий риф, біля чогось широкого, шклис-того, сяйливого, очевидячки, свічада, що викликало думку про розпливчастий, хисткий обруб, який творить промінь світла у сліпучому водному кришталі. Велика біла квітка — заразом і перо, і віночок, як деякі морські водорості — пухнаста, наче крило, спускалася з чола принцеси по щоці, з зальотною, любовною, живою гнучкістю повторюючи її вигин і ніби даючи їй прихисток, як затишне кубельце синьовода дає його рожевому яйцю. На волоссі у принцеси, звішуючись аж до брів, а потім з’являючись на шиї, напиналася сітка з білих черепашок, які ловляться в південних морях і які в господині були поперемішувані з перлами: морська мозаїка, ледь явлена з хвиль і вряди-годи занурена в тінь, у глибу якої навіть тоді людська присутність виказувала себе блискучими бісиками принцесиних очей. Врода, що підносила її над іншими казковими доньками сутемряви, не втілювалася вповні, зримо й винятково у її шиї, плечах, руках, стану. Чарівна, урвиста лінія стану була хі6& витоком, безперечним початком незримих ліній, які око радо продовжувало собі на втіху, і довкола цієї жінки зроджувалися дивовижні лінії, творячи разом ніби примару ідеальної фігури, різьбленої в мороці.
— Се принцеса Ґермантська, — мовила моя сусідка до свого супутника, пухкаючи на літері «п» і показуючи цим, що титул здається їй кумедним. — Вона не поскупилася на перли. Мавши стільки коштовностей, я б не робила такої виставки; вважаю, що це несмак.
А проте, пізнаючи принцесу, всі охочі знати, хто присутній у залі для глядачів, відчували, як у їхньому серці зводиться достеменний трон на славу красі. Справді, обличчя дукині Люксембурзької, баронеси де Мор’єнваль, маркізи де Сент-Еверт одразу впізнавалися по примітному червоному носярі з заячою губою чи зморшкуватих щоках із маленькими вусиками. Тих рис було, зрештою, достатньо, щоб чарувати, бо їхня узвичаєна абетка дозволяла прочитати славне, шановне ім’я; вони навіть викликали думку, що бридота наділена якимось аристократизмом і що вельможній дамі байдуже, гарна вона чи не гарна, її врода — це порода. Але подібно до того, як деякі мистці малюють замість підпису щось гарне: метелика, ящірку, квітку, так і принцеса виставляла в кутку ложі гоже своє тіло та личко, даючи цим доказ, що краса може бути найшляхетнішим підписом, бо присутність принцеси Ґермантської, яка запросила до театру лише осіб зі свого найтіснішого кола, в очах шанувальників аристократії була найкращим свідоцтвом автентичности образка, який становила собою її ложа, видовищем сцени з її щоденного, окремішнього життя в мюнхенському та паризькому палацах.