Вернімося, однак же, до конання.
— Знаєте, що нам телеграфували її сестри? — спитав дідусь у кузена.
— Так, про Бетховена, мені переказували, просто хоч у рямці заводь. Зрештою мене це не дивує.
— Моя безталанна дружина так їх кохала! — сказав дідусь, утираючи сльози. — Не треба мати цього їм за зле. Вони при-дзиґильовані — я завше це казав. Що таке: знов не дають кисню?
Моя мати сказала:
— Мама знов почне задихатися.
А лікар:
— Ба ні, кисень діє довго, скоро ми дамо їй ще.
Мені здалося, що про смертенну так би не сказали і що як кисень матиме добру силу, то бабуся ще житиме. Свист кисню на кілька хвилин припинився. Але блаженна скарга віддиху все ще била живою цівкою, легка, невгомонна, уривана і відновлювана. Іноді здавалося, що вже по всьому, віддих упинявся чи то переходячи з октави в октаву, як у сплющого, чи то з природних перебоїв через анестезію, розвиток асфіксії, серцеву недостатність. Лікар помацав ще раз у бабусі пульс, але нині неначе якась притока принесла свій взяток до висхлого річища, новий спів підхопив і повів обірвану ф£>азу. І фраза залунала в новому діапазоні, але з колишнім розгоном. Може, бабуся навіть і не усвідомлювала, яка маса щасливих і ніжних почуттів джерелиться з неї, ніби раптом випущений з попідземних закамарків легкий газ. Можна було сказати, що з неї виходить усе, про що їй хочеться нас повідомити, що саме до нас вона і звертається з цією сповіддю, з цим завзяттям, з цим поспіхом. Біля стіп ліжка, бита і гнута лютими вітрами бабусиної агонії, не ридаючи, але вряди-годи вмиваючись дрібними слізьми, мама була так само бездумно невтішна, як шмагана дощем і батожена борвієм крона. Мені велено втерти собі очі й поцілувати бабусю.
— Мабуть, вона вже не бачить нічого, — сказав мій батько.
— Хтозна, — відповів лікар.
Коли мої губи торкнулися її, бабусині руки заворушилися, все тіло їй затремтіло, чи то мимовільно, чи то задля того, що деякі ніжні душі дуже чутливі, і ця надчутливість розпізнає крізь заслону нетями те, що їм дороге без розумування. Нараз бабуся ледь підвелася і зробила нелюдське зусилля, наче боронячи своє власне життя. Франсуаза не витримала і заридала. Згадавши, що казав лікар, я хотів вивести її з покою. Аж це бабуся розплющила очі. Я кинувся до Франсуази, аби притишити її схлипи, поки мої родичі говоритимуть з хворою. Свист кисню завмер, лікар відступив від ліжка. Бабусі не стало.
За кілька годин Франсуаза востаннє, вже безболісно зачесала її гарне волосся, ледь шпакувате і досі нібито молодше за господиню. Нині ж навпаки: тільки воно й лежало вінцем старощів над її одмолоділим личком, звідки де й поділися всі його зморшки, згортки, набряки, мішки, западини, якими довгі роки карбувало його страждання. Як у ті далекі літа, коли батько-матір добирали їй мужа, риси її були нині делікатно вирізьблені душевною чистотою й покорою, щічки світили побожною надією, мрією про щастя і навіть невинною веселістю, всім, що поступово знівечили роки. Життя, відходячи, прихопило з собою і всі життєві розчарування. Здавалося, бабусині вуста склалися в усмішку. На цьому жалобному ложі смерть, наче середньовічний різьбар, поклала її в подобі молодої дівчини.