Розділ другий
Альбертинина візита. — Перспектива вигідної партії для кількох друзів Сен-Лу. — Дух Ґермантів ув очах принцеси Пермської. — Химерна візита до барона де Шарлюса. — Його поводження стає дедалі загадковіше. — Червоні черевички дукині.
Хоча це діялося звичайної осінньої неділі, я цього дня відчував себе відродженим, життя кликало мене кудись, бо вранці, потому як довго стояло на годині, упав холодний туман, а розвіявся він аж десь опівдні. Отож зміни погоди досить, щоб перетворити світ і нас самих. Раніше, коли у коминкові завивав вітер, я дослухався, як він стукає в затулу, з не меншим хвилюванням, ніж коли б, подібно до славетних ударів смичка, що ними починається «Симфонія до мінор», то був невблаганний поклик таємничої долі. Будь-яка зміна у природі перетворює і нас, гармонізуючи з новим ликом світу наші прагнення, пробуджені ним. Як я продер очі, туман перекинув мене з істоти відцентрової, якою ми буваємо, коли сонячно, у скоцюрблену людину, яка мріє про коминок і про поділене з кимось ложе, у мерзлякуватого Адама, що шукає якоїсь доматорки Єви.
Між сірим і лагідним кольором вранішніх піль та смаком чашки шоколаду я розташував усю одрубність фізичного, розумового й духовного життя, привезеного з собою десь рік тому до Донсьє-ра, життя скріпленого, як печаттю, довгастим лисим пагорбом, завжди присутнім переді мною, навіть коли був невидимий, і зітканого з безлічі утіх, які так розминалися з усіма іншими і про які розповісти друзям було годі, бо сама візерунчаста тканина вражень, які інструментували їх, давала мені про них, і то завиграшки, точніше уявлення, ніж ті події, про які я міг би розповісти. Завдяки цьому новий світ, куди занурив мене туман, був світом мені знайомим (що увірогіднювало його ще більше) і лише на якийсь час забутим (що повертало йому всю його свіжість). Я міг роздивлятися картини туману, підказані мені пам’яттю, скажімо: «Ранок у Донсьєрі», або мого першого дня, проведеного в касарні, або — іншим разом — у поблизькому замку, куди Сен-Лу привіз мене на цілу добу: на світанку, перш ніж знов прилягти, я розпинав фіранки, і мені було видно з вікна казарми — кавалериста, а з вікна замку (на вузесенькій пасмузі між ставом і лісом, потонулим в одностайній і плинній м’якості мли) — візничого, що чистив збрую, як буває видно поодинокі, ледве помітні для ока, змушеного пристосовуватися до таємничої розмитосте смерку, фігури, що проступають на стертій фресці.
Сьогодні я розглядав ці спогади, не встаючи з ліжка, бо надумав поніжитися, поки, користаючи з відсутносте батьків, які вирушили на кілька днів до Комбре, я виберуся ввечері до маркізи де Вільпарізіс подивитися домашню виставу. Після їхнього повернення я навряд щоб зміг піти до маркізи. Моя мати з таким пієтетом шанувала бабусину пам’ять, що визнавала тільки добровільні й щирі ознаки жалю; піти до маркізи вона мені б не боронила, але зганила б мене. А ось якби я написав їй у Комбре і попросив поради, то не дістав би у відповідь журливих рядків: «Як хочеш, ти вже дорослий, сам знаєш, як поводитися», — навпаки: вона дорікала б собі, що покинула мене в Парижі самого, і, міряючи мою гризоту своєю гризотою, побажала б, щоб я розважився (хоча собі цього не дозволила б), та ще й умовила б себе, що бабуся, яка дбала передусім про моє здоров’я і моє самопочуття, неодмінно послала б мене розважитися.
Зранку затоплено новий водяний калорифер. Його неприємний, якийсь гикливий звук не мав жодного зв’язку з моїми донсьєрськими спогадами. А проте його теперішній тривалий контакт у мені з тими спогадами зріднив його з ними — і то так, що нині щоразу, коли я, (трошки) відзвичаївшись від центрального опалення, знов чую його шум, ці спогади оживають.
У домі була тільки Франсуаза. Мла розвіялася. Сірий день, спливаючи якоюсь мжичкою, усе снував прозорі сітки, і, попа-даючи в них, недільні погуляльники наче сріблилися. Я кинув на землю «Фігаро», по який після того, як надіслав туди статтю, так і не оприлюднену, сумлінно посилав щодня; сонце ніяк не показувалося, але густота світла свідчила, що це ще середина дня. Тюлеві фіранки на вікні, млисті, тендітні, якими вони не бувають в ясні дні, здавалися поєднанням якоїсь ніжносте й крихкосте, до пари паралелі між крильцями бабок та венецьким шклом. Цієї неділі самота дошкуляла мені надто гостро, бо вранці я послав листа до панни де Стермар’ї. Матір Робера де Сен-Лу, хоч і довго билася, але доп’яла свого, син порвав зі своєю коханкою, і його послано до Марокко, аби він геть забув ту, кого розлюбив, а вчора прийшов до мене його лист, де він попереджав мене про свій скорий приїзд на короткий час до Франції. До Парижа він ступить тільки одною ногою і зараз же майне назад (очевидячки, його родичі боялися, щоб він не вернув до Рахилі), ось чому він хотів довести до мого відома — на доказ того, що думає про мене — факт своєї зустрічі в Танжері з панною чи, власне, з пані де Стермар’єю, бо вона взяла шлюб, а через три місяці розлучилася. Згадавши те, що я говорив йому в Бальбеку, Сен-Лу попросив у молодої жінки, щоб вона зустрілася зі мною. Вона відповіла, що залюбки пообідає зі мною, коли дорогою до своєї Бретані зупиниться в Парижі. Робер радив мені хутчій зв’язатися з пані де Стермар’єю, бо вона, певно, вже приїхала.