Роберів лист не здивував мене, хоча я згубив його з очей відтоді, як він під час бабусиної хвороби звинуватив мене у підступності й зраді. Я одразу тоді збагнув, що сподіялося. Рахилі подобалося підсичувати його ревнощі — та й до мене вона мала жаль — і вона вбила Роберові в голову, що я зазіхав на неї за його відсутносте. Певне, він вірив би в це й далі, але розлюбив її, і нині його зовсім не обходило, казала вона тоді правду чи брехала: головне, аби тривала наша приязнь. Одного разу я спробував йому нагадати про його досаду на мене, а він відповів мені лише лагідною й щирою усмішкою, наче перепрошуючи, і завів мову про інше. А проте згодом він іноді бачився в Парижі з Рахиллю. Навряд щоб усі ті, хто відігравав велику ролю в нашому житті, випадали з нього нагло й остаточно. Вряди-годи вони знову з’являються в нашому житті (дехто навіть вірить, що любов не іржавіє), а потім кануть уже в Лету. Розрив з Рахиллю Робер переживав недовго — його заспокоювали і втішали ненастанні грошові просьби недавньої коханки. Ревнощі, цей дальший тяг любови, серед інших форм уяви річ далеко не найбуйніша. Аби напхом напхати валізу, досить узяти з собою в дорогу три-чотири образи, які, зрештою, ще й десь із неї витрясуться (лілеї та анемони Понте-Веккйо, перську церкву в тумані тощо). Коли ми одкидаємося від коханки, нам хотілося б — поки все ще впам’ятку — аби вона не пішла на утримання до тих трьох або чотирьох багачів, яких ми собі уявляємо, себто, до яких ревнуємо: до тих, кого ми собі не уявляємо, нам байдужісінько. А проте часті грошові просьби покинутої полюбовниці не дають нам цілковитого уявлення про її життя, як не дала б нам повного уявлення про її нездужання температурна крива. Але температурна крива принаймні свідчила б про те, що вона нездужає, а грошові просьби наводять на здогад (щоправда, туманний), що та, кого ми покинули чи хто нас покинула, поневіряється без грошовитого ласкавця. Кожна її просьба тішить ревнивця, бо полегшує його катуші, і він негайно посилає їй гроші, бо йому хочеться, аби вона мала все, окрім коханців (одного з тих трьох, яких ми собі уявляємо), і так, поки ми не оговтаємося і вже безболісно не вислухаємо, хто ж наш наступник. Часом Рахиль являлася пізньої доби до свого давнього дружка і просила дозволу поспати на одному ліжкові. Робер радів великою радістю, бо це нагадувало йому, як вони все ж колись близько інтимували. Він це відчував бодай у тім, що навіть коли вві сні розлягався на все ліжко, вона любісінько собі дрімала на краєчку. Йому було розумно, що спати поряд з ним їй зручніше, ніж десь-інде, що коли вона лежить побіля нього — навіть у готелі — їй здається, ніби вона в знайомій, на-сидженій оселі, де ліпше спиться. Він відчував, що його плечі, ноги та й усе його тіло — навіть як він крутився від безсоння чи докучливих дум — для неї такі звичні, що не можуть їй завадити, ба їй ще й якось спокійніше від їхнього сусідства.
Але треба нам відступити назад. Надісланий мені з Марокко Роберів лист схвилював мене тим паче, що я прочитав між рядками те, чого він не посмів написати прямо. «Ти без ніякого можеш запросити її до окремого кабінету. Це знадлива жінка потульної вдачі, ви добре порозумієтеся між собою, на вас чекає чудовий вечір». Моя рідня мала повернутися наприкінці тижня, в суботу або в неділю, після чого я мусив би обідати лише вдома, отож-бо я написав до пані де Стерм&р’ї, пропонуючи їй до вибору будь-який день аж до п’ятниці. Мені переказали, що відповідь я одержу ще цього вечора, десь о восьмій. Час не повз би для мене так повільно, якби в пообіддя мене виручив чийсь прихід. Коли години сповиваються балачками, їх уже не лічать, їх навіть не видно, вони зникають, аж поки багато пізніше від тої миті, як час нам умкнувся, він знову постане перед нашою увагою, меткий і оманливий. А як ми самі, — наша тривога, посуваючи до нас іще відлеглу і все очікувану мить з частотою й одностайністю цокання годинника, ділить чи, власне, помножує години на кількість хвилин, яких би ми не рахували, якби сиділи з приятелями. І зіставляючи пообіддя, яке я мав відбути сам-один, зіставляючи його в постійних напливах мого жадання з палючою розкішшю, якої я зазнаватиму — на жаль, лише кілька днів — у товаристві пані де Стермар’ї, я відчував усю його, пообіддя, меланхолію й пустку.