— Уявіть, я зовсім не боюся лоскоту, лоскочіть мене хоч годину, а мені байдужки.
— Справді?
— Запевняю вас.
До Альбертини, звісно, дійшло, що то я так незграбно висловлюю жадання, бо, ніби даючи пораду, якої ви не зважилися попросити, хоч вона, як випливає з ваших слів, може стати вам у пригоді, вона запропонувала з чисто жіночою покорою:
— Хочете, спробую?
— Будь ласка, але тоді лягайте на постелі — так буде зручніше.
— Отак?
— Еге ж, але не скраю, трохи посуньтеся.
— А я не заважка?
На цьому слові двері розчинилися, і вступила Франсуаза з лямпою. Альбертина ледве встигла пересісти на стільця. Може, Франсуаза підслуховувала під дверима чи навіть підглядала в замкову шпарину й нарешті вибрала таку мить, щоб нас присоромити. А втім, я гадав так намарне: для такої мети Франсуаза могла й не трудити своїх очей, їй вистачало й інстинкту, бо вона так довго жила під одним дахом зі мною та моїми батьками, що зрештою побоювання, обережність, спостережливість і хитрощі виробили в ній те інстинктивне і майже ясновидюще знання про нас, яке моряк має про море, мисливець про дичину, а про хворобу як не лікар, то принаймні багато хворих. Вона вражала своєю обізнаністю не менше, ніж старожитні тим, як далеко вони пішли в деяких галузях, надто як узяти до уваги, що вони майже не мали джерел інформації. (Франсуазині джерела були не рясніші: кілька слів, що становлять десь двадцяту частину нашої застільної розмови, слів, підхоплених на лету метрдотелем і неточно переказаних у буфетній кімнаті.) Навіть її помилки виникали, як і помилки старожитніх, як і Платонові блуди, зумовлені вірою в байки, радше з хибного уявлення про світ і з упереджених понять, аніж з убогости матеріяльних засобів. Ось чому і за наших часів найбільші відкриття у житті комах зробив учений, який не мав жодної лабораторії, жодних приладів. Але якщо недогоди, спричинені службовим статусом, не перешкоджали Франсуазі здобувати знання, конечні для її просто-таки мистецького завдання, завдання присоромлювати нас повідомленням добутих даних, то перепони прислужувалися ще більше; перечіпки не лише давали їй змогу пускатися зовсім берега, а й усіляко їй спомагали. Звичайно, Франсуаза не нехтувала жодного помічного засобу, як-от інтонацій та жестикуляції. Ніколи не ймучи віри тому, що ми їй казали і в чому прагнули переконати, ця особа натомість нітрохи не сумнівалася в тих нісенітницях, які правила челядь, нісенітницях образливих для нас; до наших тверджень вона ставилася скептично, а тон, яким повторювала (непряма мова дозволяла їй паплюжити нас по-чорному) кухарчину розповідь, — про те, як ця остання, погрожуючи своєму панству й лаючи привселюдно його «сміттям», домоглася від нього нечуваних привілеїв, — її тон свідчив, що кухарчине патякання для неї — Святе Письмо. Вона додавала навіть при цьому: «Я, бувши панством, такого б не потерпіла». Даремно ми, невисоко ставлячи даму з п’ятого поверху, знизували плечима, ніби нам плели харки-макогоники, на цю розповідь, яка подавала такий поганий приклад, — оповідачка не переставала триндикати гострим, дратівливим, безапеляційним тоном.
І ось що найдивовижніше: письменники, скуті тиранією монарха чи просодії або гнітом державної релігії, часто досягають могутньої стислости, неможливої для них, якби вони жили за політичної свободи або літературної анархії, так само і Франсуаза, не зважуючись різати нам правду в вічі, мовила, як Тиресій, а якби писала, то писала б, як Тацит. Усе, чого не годна була висловити навпростець, вона вміла вкласти в одну репліку, за яку її було годі за полу смикнути, не уйнявши чести собі, іноді навіть не в репліку, а в мовчанку або в те, як ставила на місце якийсь предмет.