Скажімо, з неуважности я залишав на бюркові серед пошти листа, якого не мала бачити Франсуаза, бо, наприклад, у ньому про неї писалося з нехіттю, а отже, допускалося, що така сама нехіть і в адресата. Ввечері, коли я вертався стурбовано додому і йшов просто до себе, першим мені впадав у вічі компрометовний лист, так само як він не міг*не впасти до віч Франсуазі: вона дбайливо складала купкою іншу пошту, а цей лист клала на самім верху, майже осторонь, отож-бо сама його помітність промовляла, ба навіть кричала про себе, і, переступаючи поріг, я аж здригався, як від репету. Франсуаза кохалася в подібних мізансценах, задуманих так підготувати глядача, аби перед її появою він уже вірив, що вона знає все. Вона здобула хист змусити говорити неживі речі, до пари натхненному і великотерплячому хистові Ірвінга та Фредеріка Леметра. Нині, тримаючи над Альбертиною та мною запалену лямпу, яка нещадно показувала ще видимі западинки, залишені на ковдрі дівочим тілом, Франсуаза втілювала собою Правосуддя, що освітлює злочин. Альбертинине личко не програвало в цьому освітленні. Воно осявало на її щічках наведену сонцем поливу, яка мене так чарувала в Бальбеку. Надворі Альбертинина твар часом відсвічувала матовою блідістю, а тепер навпаки: з припливом світла її площини, такі ядерні й гладесенькі, вияскравлювались і рівно обарвлювалися, аж можна було їх порівняти з щедрою карнацією деяких квітів. Вражений навальним Франсуазиним наскоком, я гукнув:
— Як, уже лямпа? Боже свідче, яке яскраве світло!
Другою фразою мені, певна річ, хотілося заличкувати своє
збентеження, а першою виправдати запізнення. Франсуаза відповіла з ущипливою двозначністю:
— Може, загасити?
— Дмухнути? — шепнула мені на вухо Альбертина, зачарувавши мене невдаваною жвавістю, з якою, звертаючись до мене і як до Франсуазиного хазяїна, і як до спільника, висловила цю психологічну готовність у напівзапитальній формі.
Коли Франсуаза пішла геть, а Альбертина пересіла на моє ліжко, я сказав:
— Знаєте, чого я боюся? Якщо справи підуть так і далі, я не втримаюся й поцілую вас.
— Ой лишенько! Леле!
Я не зразу відгукнувся на це запрошення, а хтось інший, бувши мною, вважав би його й зайвим, бо Альбертина мала такий змисловий і такий солодкий голос, що, говорячи, немов пригорталася до тебе. Слово її уже було милощами, а мова обсипала поцілунками. А проте її запрошення було мені дуже приємне. Я був би радий навіть, якби дістав дозвіл у якоїсь іншої ладної дівчини, її перевесниці; але те, що Альбертина була така згодли-ва, надто мене потішило: я мав змогу порівняти кілька образів, позначених вродою. Передусім я згадав Альбертину-пляжницю, ніби вималювану проти моря, істоту таку саму примарну, як постаті під час їхньої появи на кону, про які годі сказати певно, що це: акторка, зазначена в програмці, статистка, яка її саме дублює, чи всього-но проекція чарівного ліхтаря. А потім із променевого пасма відсоталася справжня жінка й підступила до мене, але тільки на те, аби я переконався, що насправді вона аж ніяк не приступна в любощах, як могло здатися, споглядаючи її відбиток у чарівному ліхтарі. Я довідався, що займати її й цілувати зась, що з нею можна лише балакати, що вона для мене так само не жінка, як нефритовий виноград — неїстівна оздоба давніх столів — ніякий не виноград. І ось нарешті вона постала переді мною в третій іпостасі: достеменна, як у другій подобі, але згідлива, як у першій; і ця її згідливість урадувала мене великою радістю саме тому, що я довго вважав її незгідливою. Поглиблення мого знання про життя (життя не такого одноманітного, не такого простого, як мені уявлялося) привело мене на якийсь час до агностицизму. На чому ж нам лишається напоставати, якщо те, в що так вірилося, виявляється фальшивим потім, а за третім разом ми переконуємось у слушності наших перших міркувань? Але, на жаль, це було далеко не останнє моє відкриття Альбертини. У кожному разі, навіть попри романтичну звабу вивчення багатства образів, від-слонюваних по черзі самим життям (зовсім не ту, яку віднаходив Сен-Лу за обідом у Рівбелі, коли впізнавав під машкарою, яку накладало життя на чиюсь спокійну твар, риси, голублені його устами), сама думка, що я можу поцілувати Альбертину в щічки, давала мені більшу втіху, ніж поцілунок. Одне посідати жінку, до якої доступається тільки наше тіло (бо вона лише кавалок м’яса), і зовсім інше — посідати дівчину, яка гуляла перед нами на пляжі в гроні приятельок у певні дні, причому годі було вгадати, чому саме в ці, а не якісь інші дні, чим пояснювався постійний страх, що ми її більше не побачимо. Життя ласкаво розгорнуло нам на всій протяглості повість про цю дівчину, дало нам для її огляду спершу один оптичний пристрій, потім другий, а нашу тілесну жагу оточило ескортом інших бажань, що стокротно посилювали її та врізноманітнювали — бажань, духовніших і невтоленніших, дрімливих і поступливих перед свавіллям плотського жадання, поки воно лишень зазіхає на кавалок м’яса. Але ті самі бажання, аби захопити цілу сферу спогадів, що породжують у них вигнан-ську ностальгію, грізно здиблюються обік того жадання, посилюють його, нездатні за ним устигнути аж до його спевнення, аж до поглинення нематеріяльної реальности, — поглинення, неможливого в тій подобі, в якій ми її прагнемо, — очікують те жадання напівдорозі і в мить повернення знову йому товаришать; поцілувати щічки першої-ліпшої дівчини, хоч би й найсвіжіші, але безіменні, позбавлені таємниїй й чару, це зовсім не те, що поцілувати щічки, про які я так довго марив: через цей поцілунок я пізнав би смак і запах покрасі, на яку я часто милувався. Ми бачили жінку, звичайну постать на тлі декорацій життя, скажімо, як бачив я Альбертину на тлі моря, і раптом ми можемо відокремити цей образ, поставити його біля себе і по черзі розглядати його виміри, барви, так, наче ми його вмістили за шклом стереоскопа. Ось чому цікаві лише не надто поступливі жінки, яких завойовуєш не зразу, яких зразу не розкусиш: так, щоб мати певність, доб’єшся ти їх чи не доб’єшся. Бо знати їх, наблизитися до них, здобути їх — означає змінити форму, величину, оправу людського образу, це дає наочне уявлення про відносність оцінок зовнішносте, життя жінки, яку так любо споглядати заново, коли вона відзискала витонченість свого силуету на тлі життєвих декорацій. Жінки, з якими ми знайомимося через звідницю, нецікаві, бо вони не міняються.