— Дарма, менше з тим, часу в мене доста!
Здавалося, вона соромилася встати потому, як уконтентувала мене, соромилася з почуття пристойности — так Франсуаза, коли вважала за потрібне для «прилики», навіть як їй пити не хотілося, вихилити з призвоїтою веселістю келишок вина, яким частував її Жюп’єн, не посміла б піти, щойно доп’є послідки, навіть у важливій справі. Альбертина, — і то, мабуть, була (поряд з іншою, що вийде наяв згодом) причина, чому я несамохіть її жадав, — становила собою одне з уособлень юної французької селяночки, яка стоїть у бабинці Андрія Первозваного-в-полях. З Франсуазою, якій судилося незабаром стати смертельним Альбертининим ворогом, її зближували така сама ґречність у ставленні до господаря та чужинця, звичайність і пошана до ложа.
Франсуаза, яка по смерті тітки Леонії взяла моду квилити якимсь жалібним голосочком, вважала б за непристойність в останні місяці напередодні весілля своєї доньки ходити гуляти зі своїм нареченим не під руку. *
Альбертина, лежачи безвладно біля мене, сказала:
— У вас прегарне волосся, у вас дивовижні очі, ви милий.
Нагадавши їй, що вже пізно, я додав: «Ви не вірите?», а вона
відповіла, і, може, сказала правду, але це стало правдою лише дві хвилини тому і зберігало свою правдивість лише кілька годин:
— Я вірю вам у всьому.
Вона завела мову про мене, про мою родину, про коло моїх знайомих.
— О, я знаю, ваші родичі знайомі з дуже достойними людьми, — зауважила вона. — Ви дружите з Робером Форестьє й Сюзанною Делаж. — Я спершу не збагнув, про кого йдеться.
Аж це згадав, що колись грався з Робером Форестьє на Єлисейських Полях, але потім ми з ним ні разу не зустрічалися. А Сюзанна Делаж була небога пані Бланде, і якось я мав піти до Сюзанниних батьків на танці й навіть зіграти маленьку ролю в салонній комедії. Але зі страху, що зарегочу, що в мене піде з носа кров, я зостався вдома, і з тією Сюзанною Делаж так і не зустрівся. В пам’яті зостався хіба туманний спогад про гувернантку Сваннів, — ту саму, що ходила з пером, — вона бувала у Сюзанниних родичів, але, може, то була не гувернантка, а її сестра або подружка. Я запевнив Альбертину, що Робер Форестьє і Сюзанна Делаж займають незначне місце в моєму житті. «Можливо. Ваші матері близькі між собою, от я й подумала, що дітки теж. Ми з Сюзанною Делаж часто бачимося на Мес-сінській вулиці, Сюзанна відзначається певним шиком».
Наші матері дружили між собою лише в уяві пані Бонтан, — дізнавшись, що колись я грався з Робером Форестьє і, здається, навіть читав йому вірші, вона вирішила, що ми дружимо дружбою наших батьків. Коли при ній згадували про мою маму, вона щоразу, як переказували мені, ввертала: «А, то це з кола Делажів. Форестьє тощо», хоча мої батьки не сиділи на таких високих стільцях.
Зрештою соціяльні Альбертинині уявлення вражали дивовижною глупотою. Вона вважала, що всі Сімонне з двома н стояли нижче не лише від Сімоне з одним н, а й від будь-кого з їхнього кола. Якщо хтось, хто носить те саме прізвище, не доводиться вам родичем, об нього цілком можна ноги витирати. Певна річ, бувають і винятки. Двоє Сімонне (відрекомендовані одне одному на якомусь зі збіговиськ, де відчувається потреба говорити про всяку всячину і де люди сповнені оптимізму, наприклад, під час проводів когось в останню путь), з’ясувавши, що вони однофамільці, допитуються хоч і дуже доброзичливо, але марно, чи немає між ними якогось покревенства. Але це виняток. Людей, не гідних поваги, на світі чимало, але ми їх знати не хочемо або ж їх нехтуємо. Але ось як нам приносять листи на однофамільців або ж вони одержують такі листи на нас, то ми починаємо ставитися до однофамільців підозріло, і наша недовіра іноді слушна. Ми боїмося вклепатися; наше лице корчить гримаса, коли хтось згадує про них. Зустрічаючи їхнє прізвище у газеті, ми сприймаємо їх як самозванців. Гріхи інших членів суспільносте нас не обходять. Ми гріхуємо тільки на наших однопрізвищних. Ми палаємо ненавистю до інших Сімонне саме тому, що ця ненависть не індивідуальна, а переказана спадково. Онуки на старість пам’ятають про інших Сімонне тільки те, як їхні діди й баби на саму згадку про них копилили губи; причини такої погорди онуки не знають; вони б не здивувалися, якби їм сказали, що все почалося з якогось смертовбивства. І триває це нерідко доти, доки якийсь Сімонне і якась Сімонне — ніякі не кревні — не поберуться одне з одним.