Альбертина заговорила зі мною не лише про Робера Форестьє і Сюзанну Делаж, щируючи зі мною через фізичну близькість, принаймні попервах, у першій фазі, поки ця близькість не породила в ній якоїсь двоєдушносте і потаємносте, а й розповіла мені про свою родину та про дядька Андре, — в Бальбеку вона не хотіла прохопитися про цю історію жодним словом, натомість тепер заявила, що їй не випадає мати від мене якісь таємниці. Якби найближча її приятелька накручувала її проти мене, Альбертина неодмінно передала б мені все. Я все їй нагадував, що пора йти, і врешті вона пішла, але, збентежена моєю неделікатністю, виправдовуючи мене, вона трохи не сміялася, як сміється господиня дому, до якої хтось прийде в піджаку і вона вітає гостя, але з нехіттю.
— Чого ви смієтеся? — спитав я.
— Не сміюся, а всміхаюсь вам, — лагідно відповіла вона. — Коли ж ми знову побачимося? — Здавалося, вона не допускала думки, що те, що зайшло між нами і що звичайно вважається вінцем, не було прелюдією до великої приязні, до дружби прасу-щої: ми були просто зобов’язані відкрите ту дружбу для самих себе, і тільки вона одна могла пояснити те, чого ми допустилися.
— При першій нагоді я, з вашого дозволу, по вас пошлю.
Сказати їй, що наші нові сходини залежать тільки від мого
побачення з пані Стермар’єю, я не наважився.
— Даруйте, але це буде для вас несподівано, — додав я, — загодя я нічого не знаю. Можна по вас послати першого ж мого вільного вечора?
— Скоро це буде цілком можливо, бо я матиму окремий хід, незалежний від тітки. Але тим часом це неможливо. Про всяк випадок зайду до вас завтра або позавтрьому вдень. Ви мене приймете, якщо матимете змогу.
Дійшовши до порогу, Альбертина, здивована, що я її не проводжаю, підставила мені щічку: їй здавалося, ніби нині не треба грубої фізичної жаги для поцілунку. Оскільки короткі стосунки, які нас оце лучили, підтримуються спорідненням душ і вибором сердець, Альбертина вважала за свій обов’язок до поцілунків на ліжку додати ще чогось, чогось імпровізованого, чогось у дусі середньовічного барда, для якого поцілунок — лише вираз почуття лицаря до його дами.
По відході юної пікардійки, що її міг би вирізьбити сницар у бабинці Андрія Первозваного-в-полях, Франсуаза принесла мені листа, джерело неабияких радощів для мене, цей лист був від пані де Стермар’ї; вона згоджувалася пообідати зі мною в середу. Від пані де Стермар’ї — тобто для мене більше, ніж від достеменної пані де Стермар’ї: від тієї, про яку я думав цілий день перед Альбертининою появою. Який же це страшний ошук — кохання, але не те, яким нас вабить жінка реальна, а те, яке ми розігруємо з лялькою, загніждженою в нас у мозкові, зрештою єдиною, що завше до наших послуг, єдиною, що її матимемо в обладі і що її сваволя пам’яти, майже така сама неокрая, як сваволя уяви, може змусити розбігатися так далеко з жінкою реальною, як далеко розбігається Бальбек правдивий з моїм примрійним Бальбеком. І ось у шкуру цієї штучної прояви ми й заганяємо, собі ж таки на муку, живу жінку!
Альбертина так мене припізнила, що по моїм прибутті до маркізи де Вільпарізіс вистава вже закінчилася. Я не мав великої охоти пробиватися крізь відпливний вал гостей, які обговорювали незвичайну новину: нібито вже доконане розлучення дуцтва Ґермантів. У чеканні, поки з’явиться змога привітатися з господинею дому, я присів на вільну бержерку в салончику, аж це з головного салону, де вона, звичайно, сиділа в першому ряду, вилонилася пишна, дорідна, рослява, у довгій атласній жовтій сукні, до якої було приколото буйні чорні маки, дукиня. Її з’ява мене вже не зворушила. Якось мама сказала мені, кладучи на моє чоло руки, як робила завжди, боючись мене вразити: «Облиш ці виходи назустріч дукині Ґермантській, ти вже зробився осудо-виськом людським. Зрештою ти ж бачиш, яка хвора бабуся; далебі, ти маєш важливіші справи, ніж сочити за жінкою, яка збиткується з тебе». І от одним махом, як гіпнотизер повертає тебе з далекого краю, де ти витав уявою, і відкриває тобі очі, або як лікар, волаючи до твого почуття обов’язку та почуття реальности, зцілює тебе від надуманої болячки, в якій ти любувався, мама збудила мене від затяжного сну. Назавтра я, одужуючи, прощався з хворобою; кілька годин поспіль я крізь сльози наспівував Шубертове «Прощання»: