...Прощай! Зве янголиний спів
Тебе у рідний, у надземний край.
Та й по всьому. Я урвав свої вранішні прогулянки; це вдалося мені завиграшки, і звідси я виснував, як виявилося, попавши пальцем у небо, що мені легко буде припиняти побачення з жінками. Незабаром я почув від Франсуази, що Жюп’єн, бажаючи розширити свій заклад, підшуковує в нашій дільниці майстерню, і запраг підсобити йому (як на те, я любив тинятися вулицею, чий світлодайний гомін, ніби гомін на узмор’ї, долітав до моєї спальні, любив, чвалаючи повз молочарні, під піднятими бляшаними жалюзі, милуватися на молодих молочарок у білих нарукавниках), і це дало мені змогу поновити свої ранкові маршрути. Я почувався цілком вільно, бо не жив уже надією перейняти дукиню Ґермантську; так жінка, збіса обачна й потайлива, поки має коханця, після розриву з ним розкидає де попадя його листи, наражаючись на те, що муж відкриє її зраду, — нині, переставши скакати у гречку, вона вже не боїться ні Бога, ні чорта.
Мені боліла душа, коли я відкривав, що майже в усіх домах живуть нещасливі люди. Тут жінка вмивається дрібними сльозами, бо її зраджує муж. Там мужа зраджує жінка. Он у тому домі працьовита мати, терплячи побої сина-пияка, приховує свою недолю від сусідів. Половина роду людського плаче. І коли я, познайомившися з цим людом, переконався, що весь він озлоблений, я спитав себе: а може, правда на боці чужоложного мужа чи віроламної жони, які зрадливі лише тому, що не знайшли щастя в шлюбі, а з усіма іншими ґречні й ласкаві? Незабаром привід для моїх ранкових блукань — допомога Жюп’єнові — відпав. Річ у тім, що тесля з нашого подвір’я, чия майстерня була відгороджена від Жюп’єнового склепика тонкою переділкою, немилосердно стукотів і його виселив клюшник. Про щось краще Жюп’єн не міг і мріяти, майстерня мала підвал, який правив столярові за комору і сполучався з нашою пивницею. Жюп’єн збирався звалити у підвалі вугілля, а переділку прибрати, щоб вийшла одна простора крамниця. Вважаючи, що дук Ґермантський заправив зависоку ціну, Жюп’єн пускав оглядати майстерню всіх охочих, у надії, що дук, не знайшовши наймача, зрештою її скине; причому Франсуаза, завраживши, що навіть потому як огляд припинявся, швейцар полишає двері до порожньої майстерні «отвором», винюшила пастку: Жюп’єн хоче заманити туди лакейчука Ґермантів та його наречену (чим не гніздечко для їхнього кохання), а потім злапати їх на гарячому.
Словом, хоча підшукувати для Жюп’єна приміщення вже не було потреби, я знову почав прогулюватися перед сніданком. Часто під час тих прохідок я здибав маркіза де Норпуа. Іноді, гомонячи зі своїм колегою, він допитливо придивлявся до мене, а потім відвертався до співрозмовника, не посміхнувшись і навіть не кивнувши, ніби ми були з ним незнайомі. Бо коли такі великі дипломати зирять на тебе якось особливо, то вони мають на меті показати не те, що вони вас побачили, а те, що вас не побачили і що обговорюють із колегою щось украй важливе. Висока дама, з якою ми часто розминалися біля нашого дому, була зі мною не така церемонна. Хоча ми з нею не зналися, вона оберталась, очікувала мене — намарне — перед вітринами крамниць, усміхалася таким усміхом, ніби хотіла поцілувати мене, робила рух, ніби зраджувала охоту віддатися. А як лучався якийсь її знайомий, вдавала, наче не помічає мене. Давно вже під час цих вранішніх виправ я обирав, хоч би куди йшов, бодай купити газету, найко-ротший шлях, обирав, не шкодуючи, як він розминався з дуки-ниним маршрутом, і, навпаки, як наші путі мали перехреститися, то я не переймався і не грав вар’ята. Бо та дорога вже не здавалася мені заказаною, на якій я запобігав ласки, всупереч її волі, поглянути на цю жінку. Але я не думав, не гадав, що моє зцілення, завдяки якому я почав ставитися до неї просто, справить такий самий вплив і на неї і що вона буде зі мною ґречна і доброзичлива, чого я вже не потребував. Досі об’єднані зусилля цілого світу, скеровані на те, аби зблизити нас, не перебороли б недолі, якій забаглося зробити мою любов до дукині нещасливою. На загад фей, куди сильніших за людей, усе немогота доти, доки наше серце щирісінько скаже: «Я більше не кохаю». Колись я мав жаль до Робера, що він не ввів мене до тітчиного дому. Але він, як кожен інший, не мав сили розбити чари. Поки я кохав дукиню Ґермантську, приємні слова, компліменти на мою адресу інших жінок сердили мене не тим, що їх правила не вона, а тим, що вона про них не чула. А якби й чула, то мені від цього ніяк не було б легше. У коханні розлука, відмова від запрошення пообідати, мимовільна і несвідома черствість важить іноді куди більше, ніж уся косметика і найчепурніші строї. Щасливими коханцями можуть бути лише ті, хто вміє бути щасливим.