— Який же все-таки тишко з цього Меме! — скрикнула ду-киня. — Ми йому вами всі вуха протуркали; він заявив, що був би радий з вами запізнатися, наче зроду вас і в вічі не бачив. Він любить штукарювати, еге ж? Може, це й не дуже гарно з мого боку мовити так про шваґра, його я обожнюю і він чарує мене своєю високою душею, але ж він, що не кажіть, несповна!
Те, що дукиня так відгукується про пана де Шарлюса, неабияк мене вразило, і мені сяйнуло, що потьмаренням розуму пояснюються декотрі його коники, скажімо, його радощі на думку, що він намовить Блока натовкти рідну неньку. Я згадав, що чуд-ноту його видно не лише в його мові, а й у тому, як він мовить. За першим разом, коли ми слухаємо адвоката чи актора, нас дуже дивує їхній тон, такий несхожий на тон звиклої розмови. Але, зрозумівши, що всім присутнім він здається цілком природним, ми не говоримо про свій подив, не говоримо навіть собі, — тільки сидимо та чудуємося талантові. Принаймні ми подумаємо, стежачи за актором Французької Комедії: «Чому він не зронив піднятої руки, а спускав її, легенькими посмиками, з частими перервами, аж десять хвилин?», або, слухаючи якогось там Наборі: «Чому тільки-но він розтулить уста, як із грудей йому вихоплюються несподівані трагічні звуки, хоча мовить він про найпростіші речі?» Та що всі вважають, що так і треба, нас це не разить. Застановившись, кож^н стверджував, що й пан де Шарлюс мовить про себе з емфазою, на підвищених тонах. Здавалося, будь-якої миті його можуть запитати: «Чому ви так репетуєте? Чому ви такий пиндючливий?» Але всі, ніби з мовчазної згоди, зійшлися на тім, що так і має бути. І ти підпрягаєшся до тих, хто захоплювався його просторікуваннями. Але тому, хто його не знав, іноді здавалося, ніби то репет причинуватого.
— А ви певні, — спитала дукиня з якоюсь простакуватою брутальністю, — що не вклепалися, що ви справді маєте на увазі мого шваґра Паламеда? Він, щоправда, любить усе огортати таємничістю, але це вже через край!..
Я відказав, що цілком певен і що пан де Шарлюс, мабуть, не розчув мого імені.
— Ну що ж, я вас покидаю, — мовила ніби з жалем дукиня Ґермантська. — Мушу на хвильку заскочити до принцеси де Лінь. Ви до неї не завітаєте? Ні? Ви не любите виїжджати у світ? Ваша правда, це нуда. Аби ж то я не мусила! Але ж це моя кузина — незручно. Шкода, що ви туди ані ногою, чисто егоїстично, я б вас підкинула туди й назад. Га! Тоді до побачення, маю надію, до п’ятниці.