Выбрать главу

Те, що пан де Шарлюс соромився за мене перед паном д’Ар-жанкуром, ще півлиха. Але що він не одважився признатися, що знає мене, своїй братовій, яка про нього такої високої думки, хоча нічого дивовижного в цьому знайомстві нема, бо я близький з його тіткою та сестринцем — це не вкладалося мені в голові.

Слід мені ще зазначити, що дукиня Ґермантська була наділена якоюсь величчю духу, цей дух виявлявся в тому, що вона раз і назавше вимазувала з пам’яти все, що в інших залишало невитравні сліди. Нині вона так обіходливо поводилася зі мною, так примилялася до мене, ніби раніше я зроду-віку до неї не чіплявся, не в’язнув, не сочив за нею під час її вранішніх прогулянок, ніби своїм щоденним чоломбиттям я не будив у неї очевидної нехоті, ніби їй не доводилося спроваджувати Сен-Лу, коли той благав запросити мене до себе. Вона не порпалася в минулому, не вдавалася до напівслів, до натяків, до двозначних усмішечок; у теперішній її зичливості, без оглядань назад, без застережень, було щось гордовито прямолінійне, як і в її величній поставі, ба більше: всі урази, які вона живила до когось раніше, взялися трухлом, і це трухло було так далеко відметене від її пам’яти або принаймні від її поводження, що у всіх, хто бачив її лице, коли їй доводилося з таким милим виглядом ходити поміж дощ, тоді як іншим таке ходіння поміж дощ могло б нагнати дрижаків або накликати на голову докори, — виникало вражіння якогось очищення їхніх душ.

Просто дивовижно, як змінилося її ставлення до мене, але куди дивніше для мене було те, що моє ставлення до неї змінилося ще більше. Чи ж давно я оживав і відчував снагу, як снував нові плани, як думав про те, хто б привів мене до неї і після цієї першої втіхи натішив би ще багатьма іншими втіхами моє дедалі жаждивіше серце? Загнаний на слизьке, я мусив їхати у Донсьєр до Робера Сен-Лу. А тепер його лист схвилював мене, але через пані де Стермар’ю, а не через дукиню Ґермантську.

Додаймо до опису того вечора, що через кілька днів зайшла пов’язана з ним подія, яка непомалу вразила мене і порізнила на якийсь час із Блоком, подія, що виявила одну з тих цікавих суперечностей, чиє пояснення читач знайде наприкінці цього тома {«Содом /»). Отож того вечора у маркізи де Вільпарізіс Блок усе хвалився переді мною доброзичливістю до нього пана де Шарлюса: здибаючи Блока на вулиці, пан де Шарлюс дивився на нього як на знайомого або так, ніби мав охоту познайомитися з ним і добре знав, хто такий Блок. Спершу я тільки посміхнувся: адже Блок так сипав наздогад на пана де Шарлюса в Бальбеку! Мені подумалося, що Блок, так само як його батько знав Берґотта, знає барона «ось так». А баронова привітність була всього-но виявом його розкидливости. Проте Блок удавався в такі подробиці, був такий певний, що барон кілька разів хотів його зачепити, що на згадку, як розпитував мене барон про мого приятеля дорогою від маркізи де Вільпарізіс, я помислив, що Блок не бреше, що пан де Шарлюс знає, що він Блок і що ми приятелюємо тощо. Отож по якомусь там часі у театрі я спитав у пана де Шарлюса, чи не дозволить він рекомендувати йому Блока; діставши згоду, я пішов по нього. Але тільки-но пан де Шарлюс угледів Блока, обличчя його відбило подив, а подив змінився дикою люттю. Він не тільки не подав Блокові руки, а щоразу, як той до нього звертався, барон відповідав з пихатою міною, прикрим і неґречним тоном. Отож-бо Блок, якого, за його твердженням, барон перед цим вечором завжди вітав усмішкою, вирішив, що я його не відрекомендував, а обмовив під час тієї короткої розмови, в якій я з огляду на баронову церемонність коротко схарактеризував, перш ніж підвести, мого приятеля. Блок покинув нас розбитий, ніби щойно укоськував норовливого коня або плив по бурунах, уникаючи підводного каміння, і потім півроку не озивався до мене.

Дні, які залишалися до обіду з пані де Стермар’єю, були для мене не радісними, а тоскними. Зазвичай, чим коротший час, що відокремлює нас-від задуманого, тим довше він повзе, бо ми міряємо його вкороченою мірою або просто тому, що міряємо. Папство он — кажуть — лічить час на віки, а може, навіть зовсім його не лічить, бо його мета — в безконеччі. Моя мета була на відстані трьох днів, а я лічив секунди, уява вже малювала перші милощі, ті милощі, на думку про які ми починаємо казитися, бо з нами немає жінки, яка б довела їх до скутку (саме ці милощі, а не якісь інші). І як правда те, що труднота досягти жаданого, тільки це жадання розпалює (труднота, а не незмога, бо незмога вбиває його), то певність, що чисто плотське жадання справдиться скоро і точно визначеної пори, збуджує не менше, ніж непевність; той, хто вірить, корчиться в чеканні неминучого заласся майже так само, як і зневірений, бо віра робить із чекання одне безперервне заласся, і повтори цих прочувань шаткують час дрібненькими скибочками, як шаткувала б його і туга.