Зима вже на порозі. На вікні, в куточку, наче на шклі Галле — жилка ствердлого снігу, а на Єлисейських Полях замість дівчат лише горобці.
Я побивався, що не побачу пані де Стермар’ю, а ще більше побивався тому, бо з листа її було видно, що на противагу мені, хто від неділі жив мрією про побачення з нею, вона про мене, мабуть, ні разу й не згадала. Згодом я довідався, що вона по-дур-ному одружилася з кохання з молодиком, з яким, імовірно, тоді вже сходилася і через якого, звісно, забула про моє запрошення. Бо якби про нього пам’ятала, то, певна річ, не чекаючи повозу, що його, як було домовлено, я не мав посилати по неї, попередила б мене, що зайнята. Мої марення про феодальну діву на туманному острові втоптали мені стежку до кохання, якого ще не існувало. Тепер розчарування, гнів, нестямне бажання впіймати ту, що втекла від мене, могли завдяки моїй вражливості розпалити це можливе кохання, яке досі, наразі ще тихим ходом, накручувала лише моя уява. Скільки ж у нашій пам’яті — а ще більше в нашому забутті — тих щонайрозмаїтіших дівочих і жіночих личок, яким надало чару — а нам дикої охоти побачити їх знову — лише те, що вони в останню хвилину втекли від нас! Що ж до пані де Стермар’ї, то з нею мене єднало щось іще більше; тепер, аби покохати її, мені досить було побачити її знову й оновити ті живі, але закороткі вражіння, які без побачення пам’ять не здолала б зберегти. Доля розпорядилася інакше, ми з нею так і не побачилися. Я покохав іншу, а міг би покохати її. І може, саме це найдужче окошилося на моїй великій любові, яка мала незабаром народитися в мені: на згадку про той вечір я доводив собі, що моє почуття — якби око-личності склалися інакше — зосередилося б на пані де Стермар’ї; звернене на ту, яка збудила його в мені трохи згодом, воно, отже, не було хоч би як я хотів, хоч би як потребував у це вірити — чимось конечним, чимось судженим мені.
Франсуаза покинула мене* в їдальні самого і сказала, що мені не вільно тут сидіти, поки вона розпалить вогонь. Вона мала готувати обід — виходить, моє ув’язнення починалося цього вечора, ще перед прибуттям батьків. Я оглянув цілу гору згорнутих килимів, навалених біля буфету, і, ткнувшись туди лицем, ковтаючи порох і сльози, наче один з тих жидів, що посипали в жалобі голову попелом, заридав. Я трусився не лише від кімнатного холоду, а ще й через те, що іноді сльози, спливаючи з наших очей крапля по краплі — ніби дрібний, докучливий, холодний обложний дощ — викликають різкий спад температури (з його небезпекою і, признаймося, з якимсь приємним від цього відчуттям нам несила боротися). Нараз я почув голос:
— Чи можна ввійти? Франсуаза сказала, що ти, мабуть, у їдальні. Я заскочив спитати, чи не хтілося б тобі пообідати десь зі мною? Якщо тобі це не зашкодить, бо надворі такий туманище, хоч ножем ріж.
Був то прибулий вранці, хоча я думав, що він ще в Марокко або на морі, Робер де Сен-Лу.
Я вже казав про те (і не хто інший, як Робер де Сен-Лу несамохіть допоміг мені усвідомити це в Бальбеку), що я думаю про приязнь: як на мене, це щось таке нікчемне, що мені просто невтямки, як люди непересічні, типу Ніцше, могли наївно приписувати їй якусь духовну вартість, а, отже, цуралися приязні, яка не відповідала їхньому розумовому рівню. Еге ж, мене таке завжди дивувало: дивував той, хто в своїй щирості заходив так далеко, що з чесности перед самим собою відкидав музику Ваґнера, хто водночас уявляв, ніби істина може передаватися в такий із природи своєї розпливчастий і неадекватний спосіб, як поводження взагалі та приязнь зокрема, і хто вірив, що цілком виправдано облишити роботу, піти до приятеля й поплакати вкупі, а все через чутку, ще й брехливу, про пожежу в Луврі! У Бальбеку я дійшов до того, що втіху розважатися з молодими дівчатами сприймав як менш згубну для духовного життя (якому вона бодай зостається чужа), ніж приязнь, бо всі зусилля приязні йдуть на те, аби змусити нас пожертвувати єдиною реальною і непередаваною (хіба що тільки через мистецтво) частиною нас самих задля нашого поверхового «я», і ось це дрібненьке «я», на відміну від глибокого, замість шукати щастя в собі самому, розпускає соплі, відчуваючи сторонню підтримку, гостину іншої особистосте, й, розчулене знайденою опікою, віддячується тим, що гучно висловлює своє самовдоволення і захоплюється високими прикметами, які в’собі самому вважало б за вади й намагалося їх спекатися. Зрештою огудники приязні можуть без ілюзій (не без гризот, ні!) бути найкращими приятелями в світі — так мистець, виношуючи в собі якийсь шедевр і свідомий того, що його обов’язок жити ради своєї роботи, аби не виглядати чи не стати егоїстом, віддається якійсь марній справі, появляючи при цьому звагу то більшу, що некорисливіші мотиви, задля яких він волів би не віддаватися цій справі. Але хоч би що я судив про приязнь, хай навіть вона давала мені втіху таку вбогу, що радше нагадувала щось середнє між зморою і нудою, немає такого трійла, щоб не було воно в певні хвилини коштовне і по-кріплювальне, бо це дання підганяє нас батогом, потрібним для нас, бо воно зігріває нас, коли нам так~бракує тепла.