Один розповідав, як його фурман, гадаючи, ніби вони на мості Згоди, тричі об’їхав Дім інвалідів, інший — як його фіакр, спускаючись по авеню Єлисейських Полів, вшелепався в купу дерев на Рон-Пуен і простояв три чверті години, як то кажуть, ні «но», ні «тпру». За розповідями пішли нарікання на млу, на холод, на мертву тишу вулиць, але виголошувалося й слухалося ці лементи з найживорадіснішими мінами, спричиненими затишною атмосферою зали, де, окрім того місця, де сидів я, було тепло, а також яскравим світлом, якнайрізкішим для очей, призвичаєних до мороку, та гамором розмов, які змов наповнювали вам вуха.
Прибульцям було нелегко затулити уста. Подорожні знегоди через свою незвичність просилися їм на язик, кожен вважав, що такі випадки могли лучитися лише з ним, і вони знай шукали очима, до кого б озватися. Навіть господар не шанувався. «Принц де Фуа тричі заблукав, їдучи від воріт Святого Мартина!» — не боявся він сказати зі сміхом, роблячи такий жест, ніби рекомендував славного аристократа адвокатові-жидові, тоді як іншого часу адвокат був відгороджений від магната бар’єром, через який було куди важче перемахнути, ніж через колючий живопліт. «Тричі! Чи ти ба!» — кинув адвокат, торкаючись капелюха. Принцові була не до шмиги ця репліка, ознака якогось амікошонства. Принц де Фуа належав до гурту аристократів, очевидно, вдатно-го на розпускання губів навіть щодо вельможества, якщо це вельможество не вельми вельможне. Не відповісти на уклін, а як людина ввічлива вклоняється вдруге, хихотіти чи злісно гнути кирпу, вдавати, ніби не впізнаєш старшого чоловіка, настановленого прислужитися тобі, стискати руку і вклонятися лише дукам та дуковим найближчим друзям, з якими дуки їх познайомили, — ось чим хизувалися ці молодики і, зокрема, принц де Фуа. Таку манеру їм прищепила розбещеність раннього молоду (коли навіть молоді буржуа виявляють невдячність і поводяться по-хамському, кілька місяців не пишуть своєму благодійникові з приводу смерти його дружини, а потім, вважаючи, що це в їхньому становищі найпростіше, перестають вітатися), але ще більше вона є породженням снобізму витонченої через край касти. Правда, цей снобізм, схожий на деякі нервові хвороби, які з роками виявляються м’якше, звичайно втрачав войовничість у людей почесного віку, геть-то нестерпних замолоду. Мало старших людей так і шкарубне у своїй зарозумілості. Людині здавалося, ніби, окрім неї, на світі нічого немає, аж це, хай вона бодай принц, виявляється, що є ще музика, письменство, ба, депутатський мандат. Міняється ієрархія цінностей; великий пан сам нав’язує стосунки з людьми, яких колись іспопеляв поглядом. Блаженні ті, кому ставало терпцю чекати і хто — якщо можна так висловитися — мав таку щасливу вдачу, аби в сорок літ тішитися ґречністю та привітністю, що прийшли на зміну жорстокості, з якою вони ті чесноти від себе відкидали у двадцять.
З оказії принца де Фуа треба сказати, як уже про нього зайшла мова, що він належав до гурту, де було чи то дванадцять, чи то п’ятнадцять молодиків, а також до обраного «грона чотирьох». Гурт із дванадцяти чи з п’ятнадцяти душ, — хоча принц становив тут ніби виняток, — мав ту спільну рису, що кожен із цих молодиків був дволикий Янус. Вони були в боргах, як у шовках, і постачальники мали їх ні за що, а проте ці самі постачальники з дорогою душею зверталися до них: «Ваша ясновельможносте, маркізе, ваша світлосте...» Вони гріли надію виборсатися з допомогою достославної «вигідної партії», кажучи інакше — «тугої калитки», але багатих посагів, на які вони зазіхали, було ледве чотири чи п’ять, тому на одну й ту саму відданицю потаймиру важився багато хто. І секрет бережено так суворо, що досить було одному з них прийти до ресторану і сказати: «Мої голуб’ята! Я так вас люблю, що не можу не признатися: я засватав панну д’Ам-брезак» — як ізчинявся гармидер, бо багато хто, вважаючи, ніби в них самих усе пущено на мазані колеса, не мав досить витримки, їцоб погамувати перший*1 відрух люті й подиву. «Тобі що, свербить так женитися, Бібі?» — гукав принц де Шательро, впускаючи виделку зі здуміння та розпуки: він-бо сподівався, що заручини з панною д’Амбрезак скоро дістануть заповіддя, але — заручини з ним самим. Тим часом Бог свідок: його спритник-батько таки нашептав був на вухо Амбрезакам про матір юного Бібі. «Виходить, тобі так приспічило?» — не втримувався принц, щоб удруге не підкусити Бібі, але Бібі, вже добре підкований (бо відколи все стало «майже офіційно» відоме, він уже встиг освоїтися з новим статусом), відповідав з усмішкою: «Я захоплений не тим, що одружуюся, одружуватися мені охота невелика, я захоплений тим, що матиму таку чарівну дружину, як Дезі д’Амбрезак». Поки Бібі відповідав принцові де Шательро, той опам’ятовувався і доходив думки, що треба мерщій повертати голоблі в бік панни де ла Канурк або міс Фостер, цих блискучих партій номер 2 і номер 3, ублагати набратися терпцю кредиторів, які чекали на його одруження з панною д’Амбрезак, і врешті розтлумачити тим, кому він розпатякував про зваби панни д’Амбрезак, що вона добра пара для Бібі, та якби він пошлюбив її, то порізнився б з усіма своїми родичами. Он пані де Солеон, так та — доводив би він — навіть не прийняла б їх.