— Послухай, щоб я не забув, — вирік Робер, — мій вуйко Шарлюс хоче з тобою перебалакати. Я обіцяв, що ти завітаєш до нього завтра ввечері.
— Я, власне, збирався погомоніти з тобою про нього. Але завтра я обідаю у твоєї тітки, дукині Ґермантської.
— Так, завтра в Оріани бучний бенкет. Мене в гості не прошено. Але вуйко Паламед волів би, щоб ти туди не йшов. Не можеш знайти якусь відмовку? У кожному разі заскоч до вуйка Паламеда потім. Йому дуже залежить на цій зустрічі. Скажімо, можеш устигнути до нього на одинадцяту. Об одинадцятій, не забудь, я його попереджу. Він такий уразливий. Як не прийдеш, матиме на тебе зуб. В Оріани бенкети не затягуються. Як ти збираєшся тільки пообідати, то на одинадцяту встигнеш до вуйка. Побачитися з Оріаною треба б і мені, я збираюся кидати марокканську службу. У таких речах вона охоча до послуги, генерал де Сен-Жозеф для неї зі шкури вилізе, а в нього все в руках. Ти тільки їй не прохопися. З принцесою Пармською я вже говорив, усе піде як по маслу. Правда, Марокко — країна дивовижна. Я міг би багато про неї розповісти. Люди там напрочуд делікатні. Як на мене, не дурніші за нас.
— Як ти гадаєш: німці могли б воювати за Марокко?
— Ні, марокканське питання їх баламутить, це зрозуміло. Проте кайзер — пацифіст. Німці вдають із себе войовничих, так вони думають схилити нас до поступок. Це покер. Князь Монакський, агент Вільгельма Другого, шепнув нам по секрету, що Німеччина нападе на нас, якщо ми не поступимося. Отже, ми поступимося. Але якби й не поступилися, ніякої війни не було б і близько. Подумай лишень, яка несосвітенна дурниця — сьогоднішня війна! Вона була б катастрофічніша, ніж Потоп або Соіїегсіаттетщ11. Тільки й того, що потребувала б менше часу.
Робер говорив зі мною про приятелювання, про симпатію, про ностальгію, хоча, як усяк мандрівець, завтра він знову вибирався на кілька місяців на село, а звідти мав вирватися на сорок вісім годин до Парижа перед самим поверненням до Марокко (або деінде); а проте слова, кинуті в вогонь, яким палахтіло того вечора моє серце, розпалювали солодкі марення. Наші нечасті сходини з ним наодинці, а надто ці, воралися заором у мою пам’ять. Для Робера, як і для мене, то був вечір приязні. Але приязнь, яку я до нього відчував, була не зовсім (боюся) та, яку йому бажалося в мені збудити. Я відчував навіть тінь гризоти з цього приводу. Ще умліваючи млостю, з якою я стежив за його галопуванням та за тим, як він граційно домагався свого, я відчував, що це умлівання викликане тим, що всі його рухи попід стіною, на канапі диктувалися, тлумачилися, можливо, вдачею самого Сен-Лу, а ще більше його коренем і вихованням, його расою.
Непомильний смак не в царині прекрасного, а в царині манер підказує світовцеві у непередбачених обставинах зараз же схоплювати, — подібно до оркестранта, коли того просять зіграти невідомий твір, — які почуття аж наче самі просяться вилитися, через які саме рухи, і точно класти все це на техніку; опріч того, наділена непохибним смаком світська людина дає змогу тому смакові виявитися, не сковуючи себе жодними іншими міркуваннями, здатними паралізувати молодих буржуа чи то тим, що їм лячно осмішитися задля порушення етикету, чи то тим, що їм неохота показати себе чиїмись догідниками, тоді як у Робера все це покривалося погордою, якої він запевне ніколи не відчував у своєму серці, але яку одідичило його тіло і яка виробила у його предків навичку панібратства, і то завдяки переконанню, що тільки воно може полестити і справити приємність тому, з ким він тримався по-панібратському; зрештою — шляхетною щедротою, яка, сліпа й глуха до матеріяльних переваг (величезні рахунки, оплачувані в цьому ресторані, прославили його, тут і деінде, як найбажанішого клієнта і загального фаворита, про що свідчила запобігливість перед ним не лише служби, але й усієї золотої молоді), спонукала його топтати їх під нозі, як топтав він оце зараз, фактично й символічно, пурпурові оці ослони, йдучи по них, як по пишній дорозі, на яку мій товариш повабився лише тому, що нею пишніше й швидше, ніж якоюсь іншою, можна було дістатися до мене; такі були щиро аристократичні риси, які, просвічуючи крізь його тіло (не темне й непроникне, як-от моє, а виразне й прозоре), як проступають у творі мистецтва вкладені в нього творча потуга і майстерність, робили Роберів легкий танець попід стіною чимось загадковим і гожим, як пози вершників на фризі. «Овва! — міг подумати Сен-Лу. — Чи варто мені було з самого молоду зневажати родовід, підносити вгору лише почуття справедливосте і розум, цуратися накинутих мені друзяк і приятелювати з благенько убраними, зате меткими на язик ґе-валами, якщо єдина істота, яка нібито розкрилася в мені самому і заховалася у вдячній пам’яті, була не та, що її створила на мою подобу моя воля, не заслужений вінець її зусиль, не мій витвір, навіть не моя особа, а те, що я завсігди зневажав і намагався подолати в собі; чи варто мені було так щиро кохати мого улюбленого приятеля, якщо найбільше я його потішив чимось куди загальнішим, ніж особисті мої риси, якщо найбільше його радує не те, що він називає радістю приязні й у що в глибині душі не вірить, а радість інтелектуальна, бездушна, така собі естетична насолода?» Боюся, в нього роїлися такі думки. В такому разі він помилявся. Якби Сен-Лу найвище цінував уроджену гнучкість свого тіла, якби він давно вже не вибив із себе панської зарозумілосте, то навіть сам його сприт був би штучніший і важкуватіший, а поводження вульгарніше. Достоту як маркіза де Вільпарізіс мусила набратися поважносте, щоб і в її розмовах, і в спогадах відчувалася легковажність (але ж легковажність завжди від розуму), так само на те, аби Роберове тіло паношилося, панству треба було вивітритися йому з голови, яка тяглася до високих матерій, і, просякнувши його тіло, проступити в ньому несвідомим і шляхетним обрисом. Ось чому розумова його гожість підкріплювалася тілесною гожістю, досконалість і вимагає саме такого взає-модоповнення. Мистцеві зовсім не обов’язково висловлюватися навпростець, сповідуючи у творі свої думки; хтось навіть сказав, що найвища похвала Богові — це неґація атеїста, який вважає творіння за таке досконале, що воно може обійтися без творця. І ще я усвідомлював, що милувався не лише на твір мистецтва, коли дивився на юного наїзника, який сувоєм розгорнув свій перегін уздовж стіни; молодий принц (нащадок Катерини де Фуа, королеви Наваррської, онуки Карла VII), якого Робер покинув задля мене, родовитість і маєток, які він кидав до моїх стіп, пихаті й ставні предки, воскрешені в певності й зручності рухів, у догідливості, з якою він отуляв моє мерзлякувате тіло вигоневим плащем, — хіба все це не належало, сказати б, до числа його друзів, старезніших, ніж я, друзів, які, як я гадав, завжди стоять поміж нами, але якими він насправді, навпаки, жертвував мені, а піти на таке можна лише з вишини розумових запитів, з тією безкраєю свободою, виявом якої були Роберові рухи і яка підтверджувала щиру приязнь?