Скільки посполитої пиндючности — на відміну від душевної гожости Робера, у якого дідична гордовитість, всього лишень шкаралуща, перетоплена в несвідоме бажання зачарувати, личкувала непідробну скромність, — було в невимушеності Ґерман-тів — в цьому я міг пересвідчитися не на прикладі пана де Шар-люса, в якого вади характеру, досі для мене незрозумілого, замазувалися великопанськими навичками, а на прикладі дука Ґермантського. Зрештою і в його подобі, яка колись справила таке приємне вражіння на мою бабусю при зустрічі з ним у маркізи де Вільпарізіс, збереглися ознаки старезної величі, які мене вразили, коли я назавтра після проведеного з Робером вечора прийшов до нього обідати.
Ці ознаки старезної величі не відкрилися мені ні в нього, ні в дукині при зустрічі з ними у маркізи де Вільпарізіс, так само, як, побачивши Берму вперше, я не вловив, чим відрізняється вона від інших актрис, хоча її риси були виразніші, ніж риси світовців, бо ціхи світських людей виокремлюються в міру того, як реальнішими, доступнішими для розуміння робляться самі люди. Але хоч як важко впіймати відтінки у вищому світі (так важко, що при спробі такого тонкого обсерватора, як Сент-Бев, показати, чим відрізняється салон пані де Рекам’є від салону пані де Буань, усі салони виходять на один копил, а мораль, хотів автор цього дослідження чи ні, випливає така: салонне життя вбоге), а проте — як це вийшло у мене і з Бермою — коли Ґер-манти перестали мене цікавити і коли пал моєї уяви вже не обертав у пару крапельки їхньої своєрідносте, я міг тоді їх, ті крапельки, зібрати, майже невагомі.